ВОЛОДИМИР ПІДОСИЧНИЙ: ПОВЕРНУТИСЯ ДО БОЮ НАВІТЬ ПІСЛЯ НАЙТЯЖЧИХ ВТРАТ

Є люди, для яких війна не закінчується разом із демобілізацією. Вона назавжди залишається частиною їхнього життя, пам’яті та долі. Володимир ПІДОСИЧНИЙ пройшов війну на Донбасі, пережив поранення, контузії та інвалідність. А 24 лютого 2022 року, попри все пережите, знову став до строю. Того ж дня він втратив сина, який загинув у боях за Суми. Через кілька днів Володимир сам опинився у пеклі боїв за Макарів, де його БМП прийняла пряме влучання ворожого танка.

Сьогодні він бачить лише на один відсоток одним оком, але говорить про пережите без відчаю. Його історія — це розповідь про військовий обов’язок, батьківську втрату і силу людини, яка навіть після найтяжчих випробувань не перестає вірити у перемогу.
Володимир Підосичний народився 4 червня 1976 року в росії. Його батьки на той час працювали в селі Куяр Ленінського району Марійської Республіки.

Коли хлопцеві виповнилося два роки, родина повернулася в Україну та оселилася в селі Вовчок Бершадського району Вінницької області.

Після закінчення школи Володимир здобув середню спеціальну освіту за спеціальністю «муляр-лицювальник». Працював комбайнером у місцевому колгоспі.

Згодом його призвали на строкову військову службу, яку він проходив у навчальному центрі «Десна» на Чернігівщині. У 1994 році Володимир був переведений для подальшої служби до 14-го батальйону 95-ї бригади, де обіймав посаду командира відділення. У 1996 році демобілізувався та повернувся до цивільного життя.

У 1998 році в нього народився син Владислав, а у 2011-му — донька Вероніка.

Коли у 2014 році розпочалася війна на сході України, Володимир сам виховував трирічну доньку. Через сімейні обставини він не міг піти до війська, та й виклику з військкомату не отримував. Але вже в січні 2015 року прийняв рішення самостійно стати на захист України. Попросив батьків доглянути за донькою — і вирушив до війська. 28 січня 2015 року Володимир прибув до навчального центру «Десна», до розвідувального батальйону. Саме тоді точилися запеклі бої за Дебальцеве.

Одного дня особовий склад навчального центру вишикували та запитали, хто готовий вирушити на допомогу військовим у район Дебальцевого. Володимир разом із побратимами погодився. Бійців потягом направили до Ізюма, де їх зустріли розвідники 30-ї бригади.

Згодом розвідники вирушили на допомогу, щоб прикрити відхід українських військових із Дебальцевого у напрямку Світлодарської дуги. Саме там Володимир уперше отримав контузію. Згодом були ще два поранення під Логвиновим.
28 червня 2015 року під час одного з боїв Володимиру порвало барабанні перетинки. Його підлікували, але слух так і не відновився. Попри це, він повернувся до своєї роти й продовжив воювати практично без слуху.

Побратими не хотіли його відпускати. Але Володимир розумів: його стан може становити небезпеку не лише для нього самого, а й для тих, хто поруч. Він боявся, що через втрату слуху не почує команди або попередження і через це можуть постраждати хлопці під час бойового завдання.

18 квітня 2016 року він прийняв рішення демобілізуватися. У цивільному житті Володимиру встановили ІІ групу інвалідності.
Здавалося б, після всього пережитого він мав право залишитися вдома. Але 24 лютого 2022 року Володимир знову пішов до війська.

До того часу його син Владислав уже служив у лавах 81-ї бригади. Володимир вирушив до Житомирського військкомату, показав посвідчення учасника бойових дій і не сказав про свою ІІ групу інвалідності. Уже ввечері 24 лютого його зарахували до складу 2-ї розвідувальної роти 2-го батальйону 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.

А майже одночасно з цим він отримав страшну звістку: його 23-річний син Владислав Володимирович Підосичний того ж дня, 24 лютого, о 19:00 героїчно загинув у боях за Суми.

Ця звістка могла зламати людину. Для Володимира вона стала ще однією причиною бути там, де вирішувалася доля України.
Він добровільно пішов водієм-механіком на БМП. Свою бойову машину отримав на Житомирському танковому ремонтному заводі.

2 березня о третій годині ночі колона вирушила в напрямку Макарова. Володимир Підоосичний їхав другим бортом — БМП із номером 332.

Увечері 2 березня батальйон зайшов до Макарова. На автовокзалі до БМП Володимира підсіли штурмовики 95-ї бригади та четверо бійців-добровольців із Рівненщини. Колона вирушила у центрі Макарова на зачистку вулиць.

Але ворожий танк помітив БМП раніше.

Володимир пам’ятає лише спалах перед собою. Далі — нічого.

Із підбитої машини десантників витягували бійці місцевої територіальної оборони. Сам Володимир уже майже нічого не бачив, але за голосами був упевнений, що серед тих, хто прийшов на допомогу, були молоді дівчата. Вони постійно
просили його не помирати. Потім зробили укол.

До тями Володимир прийшов близько п’ятої ранку в лікарні Макарова.

Він згадує, що після прямого влучання від особистих речей практично нічого не залишилося. Та згодом з’ясувалося, що вціліли шоломофон і бронежилет. Сьогодні ці речі зберігаються у Макарівському історико-краєзнавчому музеї — як свідчення тих перших страшних днів повномасштабної війни та боїв за Макарів.

Пряме влучання ворожого танка в БМП, за кермом якої перебував Володимир, спричинило численні осколкові поранення та призвело до втрати ока. Після лікування захисник проходив тривалу реабілітацію за кордоном.

Сьогодні Володимир бачить лише на один відсоток одним оком. Але навіть після всього, що довелося пережити, він не втрачає оптимізму.

Він говорить про майбутнє без страху й сумнівів — Україна вистоїть. І ворог ще відчує силу тих, хто захищає свою землю.
Історія Володимира Підоосичного — це не лише історія одного військового. Це частина новітньої історії Макарівщини. І його шоломофон та бронежилет, що сьогодні зберігаються у музейній колекції, є не просто речами. Вони стали матеріальним свідченням бою, який відбувався тут, на наших очах, і нагадуванням про людей, які ціною власного здоров’я та життя боронили Макарів.

За кожним таким експонатом — людська доля. За кожною долею — родина, побратими, втрачені мрії та пам’ять, яку ми зобов’язані зберегти.