«Я чекаю вас на Великдень…» Історія життя Лариси Анатоліївни Ткаченко

Сьогодні, у Міжнародний день волонтерів, ми згадуємо Ларису Анатоліївну Ткаченко — жительку села Забуяння, жінку великого серця, яка навіть у найстрашніші дні війни не залишилася осторонь. Її волонтерство було тихим і щирим: вона готувала узвар для поранених у Київському шпиталі, підтримуючи захисників так, як уміла — з любов’ю. Її життя було сповнене турботи про близьких, добра і світла, а її загибель стала болем для всієї громади.

Лариса Анатоліївна Ткаченко (дівоче прізвище — Колос) народилася 28 листопада 1960 року в селі Забуяння. У 1978 році закінчила місцеву школу, а вже наступного року вступила до Ірпінського індустріального технікуму. Після його закінчення у 1982 році була направлена на роботу до Центрального конструкторсько-технологічного бюро (ЦКТБ) в місті Ірпінь.

У 1985 році Лариса повернулася до рідного села та почала працювати кухарем у Забуянській лікарні. Свою роботу вона виконувала сумлінно, з душею, дбаючи про кожного. Після закриття лікарні вийшла на пенсію. Однак, попри непросте життя, Лариса ніколи не зупинялась — вона присвятила себе родині, з любов’ю виховала доньку та сина.

Згодом стала бабусею для п’ятьох онуків, які були її найбільшою радістю та підтримкою. Вони завжди були поруч — у рідному дворі, біля бабусі, яка ділилася з ними своєю добротою, досвідом і любов’ю. Лариса навчала їх саджати квіти — вона мала цілий квітник, який завжди милував око. А ще — пекти пироги, запах яких розносився на все село.

Кожні канікули були сповнені дитячого сміху, щасливих моментів і теплих родинних посиденьок. Її двір завжди був наповнений затишком, любов’ю та світлом. Лариса була щирою, відкритою людиною — привітною до всіх, хто приходив у гості. Вона завжди допомагала, ніколи не відмовляла, завжди знаходила добре слово й турботу.

Під час війни вона не залишилась осторонь — з великою любов’ю готувала узвар у великих баняках і передавала його до Київського шпиталю для поранених. Це був її спосіб підтримати тих, хто захищав країну.

24 лютого 2022 року, з початком повномасштабного вторгнення, у її домі знову зібралися онуки — приїхали до бабусі, як завжди. Але з кожним днем ситуація ставала небезпечнішою. Було ухвалено важке, але необхідне рішення — вивезти дітей у безпечніше місце.

4 березня стало останнім днем, коли вся родина була разом.

Коли онуки прощалися, Лариса стояла біля воріт, проводжаючи їх поглядом, і промовила:
«Я чекаю вас на Великдень. Люблю вас, мої дорогенькі».
Ці слова стали останніми, які вони почули від неї.

Вранці 7 березня 2022 року, о 6:50, у власному будинку, внаслідок прямого влучання снаряда з «Граду», Лариса Анатоліївна загинула.

Сьогодні, проходячи повз її двір, онуки кажуть, що ніби бачать бабусю і чують її — стоїть біля воріт, чекає на своїх, як завжди, з усмішкою і любов’ю в очах. І знову лунає в серці її тихий голос:
«Я чекаю вас на Великдень…»

P.S. редакція дякує за наданий матеріал волонтерці Оксані МУДРЕНКО.

Раніше ІА МКВ писало про волонтерів з Наливайківки Аллу та Олександра Соломенків.

Підписуйтеся на Telegram-канал MKV — джерело актуальних новин Макарівської громади й Київщини!