Зінаїда Шевченко: «…До школи йшла неохоче…»

Сьогодні свій 90-річний ювілей святкує дивовижна жінка, педагогиня з великої літери та засновниця унікального домашнього музею — Зінаїда Андріївна Шевченко. Інтерв’ю з нею — не лише спогади про «босоноге дитинство» та вчительські будні. Це розповідь про те, як звичайна сільська хата (колишня контора лісництва Браницьких) стала осередком культури, де гостювали Максим Рильський, Павло Тичина та Остап Вишня. Особливе місце в серці ювілярки посідає постать її видатного земляка — письменника Олександра Підсухи. Сьогодні, у свої 90, пані Зінаїда продовжує справу всього життя — береже пам’ять.

– Зінаїдо Андріївно, звідки Ви родом?

– Народилася я на тих землях, де і геніальна українська поетеса Ліна Костенко. Я із Ржищева, колись це був центр Ржищевського району, а тепер це містечко обласного підпорядкування. О там було моє дитинство, босоноге. Там було і плачу багато, коли прийшла похоронка, що батько загинув, 10 квітня 1944 року і його прийняла на вічний спочинок румунська земля.

– У якій школі Ви навчалися?

– До школи йшла неохоче. Я 1-го вересня 1944 р. була першокласницею Ржищевської середньої школи, яка і зараз і раніше мала меморіальну табличку, що тут навчався Олег Кошовий. Була в нас у класі парта Олега Кошового і учительці Галині Дем’янівні, захотілося, щоб за цією партою сиділа саме я. коли я почула, що потрібно йти в школу, то тікала через бур’яни та канави. А школа була за дві садиби від батьківської хати. Проте моя мама Таня зібрала весь куток, мене спіймали і насильно відвели у школу. Школу закінчила гарно, продовжила навчання у Ржищевському педагогічному, а вищу освіту здобувала у Ніжинському педагогічному інституті імені Гоголя. Моя спеціальність «вчитель української мови та літератури».

– Як Ви потрапили в Ніжиловичі?

– А тоді був такий клич! А ми відповідали, потрібно, значить ми готові! Оце так я в Ніжиловичі потрапила. Небесна канцелярія так розпорядилася.

– Розкажіть, скільки Ви років пропрацювали у школі?

– У мене стаж дуже великий, я працювала до 1 вересня 1991 року, а приїхала сюди я 15 серпня 1963 року. І не сама я приїхала, з родиною. Чоловік, вчитель фізики. Син згодом також викладав фізику і частину математики.

– А розкажіть про свого чоловіка.

– Григорій Йосипович Шевченко – це один з найактивніших прихильників збереження пам’яті Підсухи. Хоч він був вчителем фізики, але викладав у школі і астрономію і частину математики. Ми з ним разом закінчували Ніжинський педагогічний інститут. Родом він був з села Глібовка Димерського району. Коли ми приїхали в Ніжиловичі нам дали хату, в якій ми зараз знаходимся.

– Ви пам’ятаєте своє знайомство з Підсухою?

– Моє особисте знайомство з Підсухою і з його творчістю відбулося одночасно. Пам’ятаю, як директор школи Михайло Дмитрович Латушко. приходить в учительську і каже, усім зайти у хімічний кабінет. Він хімію і біологію викладав. Зараз проведем нараду. Заходимо, а у тому кабінеті сидить Підсуха. То була моя перша зустріч. Це був 1964 рік. Того дня він читав нам свої твори. З того часу познайомилась, а далі аж до останніх днів життя в нас була співпраця.

– Розкажіть про співпрацю детальніше.

– Я популяризую його ім’я і творчість, а він мені багато допомагав, як вчителю української мови і літератури, бо працював заступником голови спілки письменників, усіх знав письменників живих. Олександр Миколайович, на прохання учнів і мене, досить часто проводив уроки про творчість українських літераторів.

Ніжиловичі, завдяки Олександру Миколайовичу, бачили живих письменників Остапа Вишню, Максима Рильського, Павла Тичину, Володимира Коломійця, Дмитра Білоуса, Наталію Ужвій, Галину Яблонську. Ще Олександр Підсуха заохочував учнів до навчання.

14 вересня 1989 року, Підсуха для моїх учнів провів урок за своєю творчістю, тут у Ніжиловичах. І після тієї зустрічі учні написали йому листа. У відповідь Олександр Миколайович написав: «…Після проведеного 14 вересня, уроку, я одержав кілька щирих листів, зокрема від ваших учениць Олі Тарасюк, Оксани Ільченко, Олі Ковальчук, а також групового за підписами 23 учнів та учениць. Та найдивніше для мене було те, що в жодному з листів я не знайшов ні однієї граматичної помилки, молодці! Передайте їм, Зінаїдо Андріївно, мою сердечну подяку і хай же їм щастить у навчанні, хай надалі радують своїх батьків і вчителів успішними засвоєнням матеріалу, зразковою поведінкою»…

Листа процитувала не даремно, адже Олександр Миколайович встановив за свої кошти премію для тих, хто найкраще засвоював українську мову та літературу. 18 червня 1989 року він приїхав на випускний вечір і оголосив, що встановлює щорічну премію. У 1990 році уже була перша лауреатка премії. Як виявилося згодом першою і єдиною лауреаткою цієї премії стала Олена Романова. Їй Олександр Миколайович також підписав «Поліську трилогію».

– А як склалася доля Олени Романової ? Вона стала філологом?

– Вона єгиптолог. Зараз працює у Академії Наук старшим науковим співробітником. Також у неї є сестра, історик, кандидат історичних наук. Оксана Романова. Олена старша, а Оксана менша. Оксана привела свою дитину у ніжиловицьку гімназію. Завдяки сестрам Романовим маю в музеї матеріали і з історії Ніжилович.

– Я знаю, що Ви про Олександра Підсуху можете довго і багато розповідати і хотів би попросити вас детальніше зупинитися на темі стосунків Олександра Підсухи і Олександра Довженка.

– У мене є лист, який прислали рідні Довженка, Олександру Миколайовичу. Творчістю Довженка Олександр Миколайович цікавився, ще коли працював головним редактором молодіжного журналу «Дніпро». І на сторінках цього журналу він позитивно відгукувався про талант Довженка, друкував його твори. І пізніше, коли був завідуючим журналом «Романи і повісті, теж публікував твори Олександра Довженка, хоча вони були заборонені. І саме Підсуха дав дорогу у літературне життя Щоденникам Довженка. Це останній праця Олександра Підсухи, яка побачила світ у 1990 році.

– Олександр Миколайович встиг побачити книгу «Україна в огні», де були опубліковані Щоденники?

– Так, першу книжку у 1990 р. ми переглядали разом.

– Ви згадали «Повісті і романи». Якщо не помиляюсь, саме у цій серії «Собор» Гончара вперше був опублікований Олександром Підсухою.

– Так, у січні 1968 року. А потім була заборона цього твору до 80-х років.

– Читав у літературі, що Олександр Підсуха отримав від радянської влади догану, за публікацію «Собору». І з посади зняти хотіли. Це правда, чи ні?

– Так, правда, була догана, але з посади не зняли. Він був прямий і відвертий і дуже чесний, дуже справедливий, за що навіть у середовищі письменників мав неприємності. Одного разу, викликають його і дають читати анонімку. Зумів переконати, що він не причетний до того, що там пишеться. І так кілька разів. Останній раз вже вирішили перевірити, звідки ті листи… А остання була не анонімка, там адреса була київська, номер будинку. Їдуть туди перевіряти, а там живе сторічна жінка, незряча і не грамотна.

Весь час страждав Олександр Підсуха за свою щирість і чесність. І був у нього на це такий вислів: «Якщо бути до кінця чесним і відвертим». Він починав так спілкування.

– Розкажіть як він загинув Олександр Підсуха?

– У нього у Києві, у будинку письменників, була квартира. А дача була в Конча Озерній. І він із цієї квартири Київської їхав на дачу. У ті роки він багато часу проводив на дачі, там повітря чисте для нього, бо він два рази інфаркт переніс. А ще дуже хворів інсулінозалежним діабетом. Він їхав на дачу, за кермом був сам. У дорозі йому стало погано і він врізався у вантажівку. Пошкодив аорту, грудну клітину, обличчя. Переніс операцію, але жити йому не судилося… Причина смерті – автомобільна катастрофа.

– А як у вас виникла ідея створення такого музею?

– Я все, що можна було про Підсуху зібрати ще при його житті збирала і використовувала на своїх уроках. Зібрані матеріали складала до папки. Також збирала матеріали і фотографії з творчих вечорів за участі Олександра Миколайовича. Після смерті поета вирішила, що ці матеріали мають бути доступними для широкого загалу. Ось так і з’явився у моєму будинку музей Підсухи.

– А розкажіть нашим читачам, що це за будівля, яка в неї історія?

– Збудована ця будівля у ХІХ ст. у володінні великих землевласників Браницьких на території Макарівщини. На той час Ніжиловичі мали селян, землю та ліс. Земля не приносила ніяких доходів, не родючою була. Браницькі вирішили заробляти на лісі. Почали розвивати тут лісопереробну промисловість. А для організації цієї промисловості потрібна була будівля. Браницька весь час мешкала у Білій Церкві, а Ніжиловичами керували управителі. От вони і збудували цю контору лісництва. (У 2025 році будівля музею з ініціативи Макарівського музею отримала статус «пам’ятка історії» – авт.)

– А потім яка її доля була?

– Потім революція 1917 року – це вже власність держави. Школи в Ніжиловичах була лише церковно-приходська. А тому у конторі лісництва організовують державну школу. Одразу після революції це стало приміщення школи, вже у 1917 році тут було навчання дітей. 8 листопада 1943 року гітлерівці були вигнанні з Ніжилович і відразу після цього тут розпочалося навчання. Поки не збудували коло містка, там де архангел Михайло, нову школу семирічку. Вона згоріла, необережне поводження з вогнем. І Олександр Підсуха, демобілізувавшись з армії, клопотав перед Павлом Тичиною, який був наркомом освіти, про відкриття нової школи. Навіть привіз Тичину у Ніжиловичі, показав у яких умовах навчаються його земляки. Після цього розпочали будувати школу, на місці сучасного сільського клубу. Навчання в тій школі тривало до 1973 року.

– Ви її застали?

– Так, я там починала свій педагогічний шлях у старій школі, а закінчила в новій. Мій перший випускний клас випускався саме з нової школи у 1974 році.

– А ви можете сказати скільки експонатів у вашому музеї?

– Оце ні, з математикою я не дружила, хоч в мене чоловік і син були в математиці. Але у записах усе відображаю.

– Скажіть, а як ви бачите майбутнє вашого музею, музею Підсухи?

– Могла б продовжити цю справу моя колишня учениця Олена Марченко. Вона була присутньою на останній зустрічі з письменником 17 вересня 1990 року. І тоді вона прочитала свій вірш «Край». А зараз вона багато мені допомагає матеріалом. Також на 100-річний ювілей поета Олена вірш написала:

Шановний наш поет, сьогодні кожен з нас

приніс у своїм серці, вогонь тепла для нас.

І в кожного є згадка, і в кожного є мить,

і кожному сьогодні у серці защемить.

– Учні ніжиловицької гімназії відвідують музей?

– На жаль, з молоді ніхто зараз не цікавиться творчістю свого земляка Олександра Підсухи.

– Дякую за відверту розмову.

– А я б хотіла наше спілкування закінчити словами заповіту Олександра Підсухи: «Нехай же і в майбутньому, колись мій день, мій дух, мій дивосвіт воскресне». І дякую Вам за збереження пам’яті про Олександра Миколайовича.

Раніше ІА MKV спілкувалося з українським письменником Андрієм Кокотюхою

Підписуйтеся на Telegram-канал MKV — джерело актуальних новин Макарівської громади й Київщини!