Ціна нашого спокою: історія волинськоголицаря, що поліг за Макарівщину

Він вмів тримати плуг із шести років, а зброю — з честю. Михайло Кухарчук не шукав слави, він просто не міг інакше, коли ворог прийшов нищити те, що він так дбайливо будував: свій дім, свою родину, свою Україну. Він став на захист Макарівщини, щоб його діти могли бачити мирне небо, але сам назавжди пішов за хмари.

ГАРТ З ДИТИНСТВА

Михайло Зіновійович КУХАРЧУК народився 15 листопада 1983 року в селі Городині Рожищенського району Волинської області. Його дитинство не було безтурботним — він був єдиним сином у сім’ї з трьома доньками. Через хворобу батька вся важка робота лягла на плечі маленького Михайлика. Мати, Лідія Михайлівна, згадує неймовірний факт: уже в шість років хлопчик йшов за плугом, впевнено тримаючи скибу, доки мама з сестрами садили картоплю.

Після закінчення місцевої школи у 1999 році Михайло вступив до Торчинського професійного училища. Здобувши фах, розпочав трудовий шлях. У 2003 році був призваний до лав Збройних сил України, проходив строкову службу у Василькові, а у 2004-му повернувся до рідного дому.

ДВІ ВІЙНИ ОДНОГО СОЛДАТА

Вперше на захист територіальної цілісності України Михайло став у 2015 році. Служив водієм у 40-й бригаді, пройшов пекло АТО, сумлінно виконуючи свій військовий обов’язок.
У 2016 році повернувся в село. Простий, роботящий, добрий — так про нього кажуть односельці. Працював у Торчині на млині, у відпустках їздив на заробітки. Мати переживала, що син у свої 30+ все ще без пари, а він лише відмахувався. Аж поки у 35 років не знайшов свою долю — Олену. Жіночку з дітьми прийняв як рідних, і у 2018 році вони побралися. У 2020 році народився син Дмитро, який став для Михайла сенсом життя. Родина почала добудовувати хату, планували донечку Аню…
Але 24 лютого 2022 року плани обірвала велика війна. Михайло знову вдягнув однострій. Тепер — як навідник механізованого відділення 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого.

ОСТАННІЙ БІЙ ЗА ЛИПІВКУ

До 10 березня підрозділ Михайла дислокувався на Житомирщині. У телефонних розмовах він заспокоював рідних, нічого не розповідав про небезпеку. 10 березня зв’язок обірвався — відділення отримало наказ здійснити марш-кидок на Макарівщину.
Вже наступного дня, 11 березня, вони пішли у бій за визволення села Липівка. На вулицях цього села Михайло Кухарчук прийняв свій останній бій. Місцеві мешканці поховали Героя та п’ятьох його побратимів біля церкви.
Цілий місяць родина жила у невідомості, не випускаючи телефонів з рук. Лише після деокупації регіону, 6 квітня, відбулася ексгумація, а 7 квітня рідним повідомили страшну звістку — Михайла ідентифіковано.

ЗАМІСТЬ ГОСТИНЦІВ – ЖОВТІ КВІТИ

Перепоховання у рідному селі відбулося 9 квітня. Цей день став подвійно болючим: синочку Дмитрику виповнилося два роки. Замість святкувань та іменинного торта люди несли до хати оберемки жовтих квітів. Малому пояснили: тато тепер на небесах.
Ще кілька років маленький Дмитрик показував пальчиком на хмари, впізнаючи тата на фотографіях. А крихітна сестричка Аня, яка народилася вже після загибелі батька, знатиме його лише за розповідями та світлинами. Її назвали саме так, як хотів Міша.
«Він був дуже веселим, позитивним, завжди усміхненим», — згадують близькі.
За особисту мужність Михайло Кухарчук посмертно нагороджений:

• орденом «За мужність» III ступеня;
• князівським хрестом «Навіки в строю»
• медаллю «Незламним Героям російсько-української війни. Макарів».

Його ім’я навіки вписане в історію визволення Макарівщини та в пам’ять вільної України.
Світла пам’ять Герою!

Рініше ІА MKV писало про полеглого захисника Анатолій СИДОРЕНКА, бійця 95-ї бригади…

Підписуйтеся на Telegram-канал MKV — джерело актуальних новин Макарівської громади й Київщини!