Олександр ПІДСУХА: «Він хотів, щоб люди, народ мали свою стежку…»

10 вересня в Україні відзначали 130-річчя від дня народження Олександра Довженка, кінорежисера, письменника,
заслуженого діяча мистецтв. Одним з тих, хто підставив плече видатному українцю у важку хвилину був наш земляк Олександр Підсуха. І сьогодні наша розповідь про відносини цих двох літературних діячів.

Про своє знайомство та подальші стосунки з Довженком Олександр Підсуха розповідає сам, зокрема, у спогаді «Він був нашим автором», вміщеному у збірнику «Спогади про Олександра Довженка», або у статті «Приклад генія» з журналу «Новини кіноекрана» за 1987 рік.
Так ми дізнаємось, що першим довженківським фільмом, який побачив Підсуха, був «Щорс», і великого враження на юнака він не справив.
А от коли він опинився на фронті Другої світової війни і саме там прочитав Довженкове оповідання «Ніч перед боєм» зі сторінок фронтової газети, то був вражений його глибиною і правдивістю. « Навіть коли б я нічого більш Довженкового не пізнав, він би запам’ятався мені навіки», – писав він.

Знайомство

Тож особисто познайомитись з відомим майстром екрану і слова Олександр Підсуха мав за честь.
У 1944 р. усім органам цензури СРСР, за довженківську кіноповість «Україна в огні» (1943 р.), було надіслано директиву «не публікувати в цивільній і військовій пресі твори Довженка без особливого на те дозволу в кожному окремому випадку». Осмислюючи цю ситуацію, Довженко записав у своєму щоденнику: «…невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм… в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче…?»
Режисера звільнили з посади художнього керівника Київської кіностудії, викреслили зі складу Всеслов’янського комітету й комітету присудження Сталінської премії, а також зі списків майбутньої Художньої ради. Довженка перевели до Центральної студії кінохроніки в Москву. Де він перебуватиме до самої смерті.
Ці роки напевно були найскладнішим в біографії Олександра Довженка. Багато друзів відвернулися від нього у цей час.
Олександр Підсуха у 1953 р. стає відповідальним редактором журналу «Дніпро». На цей момент це був маловідомий комсомольсько-молодіжний журнал.

Публікація “Зачарованої Десни”

Зустрічі з Олександром Довженком для Олександра Підсухи, як сам він розповідав, були знаковими й незабутніми. Визнаний у всьому світі й зневажений у Країні Рад Майстер, до кінця своїх літ непрощений за «Україну в огні», зачинений у «золотій» Московській клітці, страждав від браку спілкування з Батьківщиною. А молодий, на той час, київський поет, редактор журналу «Дніпро» Олександр Підсуха, незважаючи на грізні застороги й «мудрі поради», не тільки не побоявся спілкуватися з Олександром Довженком, а й узяв до друку його твори. І світ побачила «Зачарована Десна» – поема в прозі про зорі дитинства на буденних життєвих шляхах, рідний край, свій рід і народ.
Юрій Мушкетик про свого попередника в журналі «Дніпро» згадував: «…Редактором до мене був Олександр Підсуха – поет, фронтовик. Це був серйозний, дещо замкнутий чоловік, відповідальний перед ділом і перед самим собою. Саме він увів «Дніпро» у коло серйозних літературно-художніх видань, до цього журнал в основному друкував твори початківців. Підсуха запросив до участі в журналі Павла Тичину, Максима Рильського, Володимира Сосюру, які відтоді завжди публікували свої твори на сторінках часопису. Особливої поваги здобув відділ критики журналу, на його рівень уже орієнтувалися й інші часописи. Із великим пієтетом О. Підсуха ставився до Олександра Довженка, якого в той час не пускали на Україну й не публікували. У «Дніпрі» була надрукована славнозвісна «Зачарована Десна», пізніше – щоденники О. Довженка…»

Про свою співпрацю з Олександром Довженком О. Підсуха написав у ессе «Він був нашим автором», яке побачило світ у 1982 р. у збірці «З відстані літ». Зокрема Олександр Миколайович пише: «Моє знайомство з Олександром Петровичем припало на час, коли його ім’я в нашій пресі згадувалося все рідше і рідше…».
Спочатку у журналі «Дніпро» опублікували «Землю» Олександра Довженка, а потім «Зачарована Десна», «Потомки запорожців», «Автобіографія», «Записні книжки». Про реакцію окремих персон на ці публікації Олександр Підсуха згадує: «Літературне життя Довженка, здавалося, поверталося на круги своя. Однак ще давали знати про себе перестрахувальники. Якось зустрічаю на вулиці одного критика:
– Не розумію, Олександре Миколайовичу. Що це й у вас – світ клином зійшовся на Довженкові? Що не номер, то Довженко…».
І саме журнал «Дніпро» під керівництвом Олександра Підсухи одним з перших опублікував «Поему про море» Олександра Довженко. Проте що передувало публікації згадує сам Олександр Миколайович:
«Наша розмова з Олександром Петровичем зайшла про будівництво Каховського моря і оберталася довкола старовинних українських сіл, які незабаром мали піти під воду. Мовилося про це з болем у серці, наводилися трагікомічні епізоди, імена людей… Слухаючи його, важко було передбачити, яким буде його новий твір, що в ньому переважатиме: радість будування чи смуток руйнації. Адже вся наша преса широко висвітлювала хід будівництва, поети юрбами їздили в Каховку по натхнення, присвячували їй поеми, цикли віршів. А тут виноситься на перший план не ентузіазм великого колективу людей, не майбутнє південного краю, яким воно буде після завершення робіт, а те, як нелегко селянам прощатися з насидженими місцями, рідними селами, де поховані їхні батьки і прадіди. Лише згодом, коли я прочитав рукопис «поеми про море», повною мірою зрозумів силу і всеосяжність Довженкового задуму…».
Але не судилося Довженку побачити надруковане. Прийшла до Києва звістка про смерть митця. І ось Олександр Підсуха разом з Василем Минком і Василем Козаченком попрямували до Москви на похорон видатного майстра і дорогої людини – Олександра Довженка, везучи грудочку рідної землі від пам’ятника Тарасу Шевченку та грона калини.

Створення музею Довженка

Олександр Підсуха був одним із фундаторів, як тепер кажуть, лобістом, створення літературно-меморіального музею Олександра Довженка на малій батьківщині всесвітньо відомого митця – в містечку Сосниця, що на Чернігівщині. Нами, сосницькими підлітками, народженими у 1960-ті, музей сприймався як щось споконвічне, без чого не можна уявити наш край. Але ж так було не завжди.
Наприкінці 1950-х – на початку 1960-х секретар Спілки письменників України Олександр Підсуха кілька разів приїздив зі столичними делегаціями до Сосниці, щоб змусити тамтешню владу хоч щось робити для створення музею. Пильність партійно-радянської номенклатури (мовляв, чому це треба створювати музей петлюрівця) і міщанська «кмітливість» (люди, які свого часу за безцінь придбали садибу на околиці, заломили за селянську хату під солом’яною стріхою, з призьбою і долівкою нечувану ціну) зводили, здавалося б, непробивні мури байдужості й духовної обмеженості. Довелося оббивати високі пороги в обох столицях, шукаючи правди, коштів, розуміння важливості розпочатої справи. У Москві Олександра Підсуху підтримав Іван Козловський, в Києві – Павло Тичина, Максим Рильський, Юрій Смолич… Моральні авторитети об’єдналися, і крига скресла. Й у Сосниці врешті припинили заважати голові місцевого колгоспу полковнику-фронтовику Степану Петровичу Сердюку, Вірі Андріївні Макаренко (моїй мамі) згуртовувати людей на впорядкування садиби, спорудження будинку для літературної експозиції, збору експонатів…

Олександр Підсуха відвідував музей кілька разів. Вперше Олександр Миколайович побував тут восени 1957 р.
У серпні 1964 р., напередодні 70-річного ювілею Довженка, письменник знову прибув до музею. Біля довженківської груші-спасівки, що росте за меморіальною хатою, він посадив грушу-іллінку. На цей раз Олександр Миколайович у книзі вражень та побажань залишив такі рядки: «Спасибі тобі, земле Чернігівська, за те, що породила таких титанів, як Михайло Коцюбинський, Павло Тичина, Олександр Довженко».
1-го вересня 1973 р. Олександр Підсуха відвідав музей разом з племінником Лесі Українки – Юрієм Косачем, що прибув з Канади. Цього разу письменник подарував музеєві свої дві книги з автографом: «Слава землі, яка народила безсмертного Довженка».
Взагалі, Олександр Миколайович був щедрим на подарунки – і нині у музеї збергіаються його книжки та кілька номерів журналу «Дніпро» з творами письменника та його автографами.

Дослідження та видання Щоденника

Ще один з напрямів співпраці Олександра Підсухи та Олександра Довженка була публікація щоденників Олександра Петровича у «Дніпрі». Всі ці видання дають змогу сьогодні Сергію Тримбачу стверджувати, що саме Олександр Миколайович багато в чому врятував особисті записи: «Перший «Щоденник» Підсухою був надрукований ще в 1960-ті роки під назвою, правда, «Записні книжки». Щоденник Довженка був увесь закритий. Всі дотеперішні публікації «Щоденника» були публікаціями Олександра Підсухи за участі Солнцевої».
Вклад Олександра Підсухи у не забуття «Щоденників» був надзвичайно великим. Адже Олександр Підсуха був одним з комплектувальників особового фонду Олександра Довженка в Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтв України. На сьогодні фонд містить 350 справ. І значна частина цих матеріалів увійшла в найповніше видання Щоденника О. Довженка.
У перебудовні 1980-ті Олександр Підсуха добився відкриття утаємничених архівних фондів. І світ побачили Довженкові щоденникові записи неймовірної інтелектуальної і духовної сили; душевної наруги: від розпачу до віри у відродження України.

Олександр Макаренко з Полтави згадує, як Олександр Миколайович ділився враженнями від світлини, яку побачив у архівних фондах. Лугом ідуть двоє – немолода жінка-селянка вузенькою стежкою і поруч сивочолий Довженко по горбках і виямках. «Він хотів, щоб люди, народ мали свою стежку. Тому й залишався на узбіччі офіційного, церемоніального визнання, але не життя. Дуже промовисте фото», – підсумував Олександр Підсуха.
Сам Олександр Підсуха так оцінив «Щоденник» О. Довженка: «Як і Шевченко, Довженко лишив нам сповнену драматизму сповідь, виняткової сили людський документ. У ньому, як у фокусі, вмістилися і трагедія перших років війни, і думки з приводу тих чи тих подій, явищ, людей, і протест проти командно-бюрократичних методів керівництва, і вади нашого довоєнного виховання, і безприкладний героїзм… воїнів, і тривога за долю полонених бійців, як і за мільйони юнаків і дівчат, що не зі своєї волі опинилися на тимчасово окупованій території. Геть-чисто все помічало його всевидюче око – і те, що відбувалося з рідним народом у той чи той момент, що чекало на нього в майбутньому. Не знаю іншого художника, хто б у нашому віці володів даром всебачення і провісництва».
Крім того, за словами дослідника Сергія Тримбача, Олександр Підсуха був єдиним киянином, з яким Юлія Солнцева підтримувала дружні стосунки після смерті чоловіка.
Отже як ми бачим, Олександр Підсуха став чи не єдиним літературним редактором хто допоміг Олександру Довженку у найскладніший період його життя. Саме Олександр Миколайович, незважаючи на численну критику публікував твори Олександра Петровича у журналі «Дніпро», саме О. Підсуха займався збереження пам’яті про О. Довженка, і саме він у 1990 р. одним з перших опублікував на той момент найповніший варіант «Щоденників» Довженка. Хоча, слід сказати, що у виданні «Щоденника», який побачив світ у 2013 р. у видавництві «Фоліо» упорядники жодним словом не згадали про постать Олександра Підсухи та його роль у видавництві щоденників Довженка.