Хірург – за дипломом, письменник – за покликанням

У День медичних працівників України Інформаційне агентство МКВ розпочинає публікацію матеріалів з історії медичної справи Макарівщини. Сьогодні розповідь про людину, яка залишила помітний слід як в хірургії, так і в літературі. Проте на теренах нашої громади про нього пам’ятають одиниці. Мова йде про хірурга Павла Бейліна.

Павло Бейлін – хірург серед письменників і письменник серед хірургів, лікар на передовій лінії під час радянсько-фінської і німецько-радянської війн. Вважається, що медицина в своєму середовищі як би каталізує тяжіння до літературних вишукувань. Дійсно, лікар більше інших бачить людину в її справжніх проявах, в її тривогах і сумнівах, а не в захваті від щастя.

Павло Юхимович Бейлін народився 10 березня 1910 р. в Кривому Розі в родині лікаря. У дореволюційний час сам по собі цей факт, з огляду на існуючу тоді процентну норму, говорить про видатні здібності батька Павла Юхима Бейліна, який закінчив імператорський університет.

Лікар

Якщо торкнутися покоління самого Павла Бейліна, – воно прийшло в медицину, коли в студентському середовищі мало не головним був дух ідейності, нерідко – кар’єрний. Олександр Олександрович Богомолець, який очолив у ті часи державну екзаменаційну комісію в Київському медичному інституті, у своєму висновку зазначив, що знання чималої частини студентів виявилися незадовільними, проте оцінки виставлялися з урахуванням партійного і профспілкового статусу.

Але в цілому випуск медінституту 1938 р., до якого належав і Бейлін, дав когорту чудових фахівців. До них, зокрема, відносився і директор Інституту грудної хірургії Олександр Мамолат, однокурсник і друг Бейліна.

Павло Бейлін обрав хірургію за покликанням – рука і очі були точними від природи. Захистив кандидатську дисертацію, ставши учнем і відданим другом хірурга академіка Олексія Кримова. Згодом Павло Юхимович присвятив йому зворушливий нарис…

У 1932 р. в газетах та журналах з’явилися перші оповідання та нариси Павла Бейліна, у 1934 р. вийшла перша книга – «Новели», того ж року він стає членом Спілки письменників СРСР.

У Червоній армії з вересня 1939 р. У якості військового хірурга брав участь у радянсько-фінській та німецько-радянській війнах. Другу світову війну закінчив у військовому званні підполковника медичної служби. Нагороджений двома орденами Червоної Зірки (27 березня 1943 р.); двома орденами Вітчизняної війни І ст. (14 квітня 1945 р.; 6 квітня 1985 р.) та орденом Вітчизняної війни ІІ ст. (24 травня 1944 р.). Коли закінчилися бої Другої світової, Бейлін після важкого поранення повернувся в хірургію.

На Макарівщині

На рубежі 1940-х – 1950-х років він несподівано поїхав у якості хірурга до лікарні в Копилів на Макарівщині (саме там, в маєтку фон Мекка в той час розташовувалася Макарівська районна лікарня – «МВ») і перетворив її в дивовижне вогнище одужання.

Кілька років письменник сідав за кермо авто і їхав за 50 км у лікарню поблизу Макарова. Наслідком цього в медицині став відомий макарівський досвід, який, видно, вже не лишиться безслідним у масовій лікувальній практиці, і в літературі.

Як і про що він писав? У 1953 р. з’являється «Повість про велику родину», де Павло Бейлін розповідає про колектив працівників Макаровської лікарні і створені там нові методи лікуванняю

А у 1956 р. світ побачила повість «Найдорожче», де на прикладі вигаданої Макарівки (швидше за все мова, про Макарів – «МВ») Павло Белін розкриває романтику лікарської праці, пошук нових шляхів у медицині.

Книга добре відома, писалося про нї немало. Розповівши про знаменне починання макарівських лікарів, про їхній досвід підшукування і застосування найширшого кола «людських» засобів лікування, – але зробивши це як письменник-повістяр, а не прив’язаний до точних фактів кореспондент-нарисовець – автор поцілив у якийсь важливий перетин читацьких інтересів, і звідси – безсумнівна й заслужена популярність його повісті.

Один з перших примірників повісті «Найдорожче» з дарчим підписом автора зберігається у фондах Макарівського музею.

У Києві

Після роботи на Макарівщині було призначення в недавно збудовану лікарню № 1 на Харківському шосе в Дарниці. Тут Бейлін став науковим керівником хірургічного відділення, де знову цілеспрямовано впроваджував, з огляду на специфіку цієї галузі медицини, тонку етику милосердного ставлення до пацієнтів.

Тоді ж він написав повість «Завжди в дорозі» про відомого вченого-мікробіолога Д.К. Заболотного, а також чудове есе «Поговори зі мною, лікарю!» – своєрідні роздуми про медицину, про велику роль лікаря в суспільстві. Ці книги, як і повість «Живи, солдат!», увійшли до двотомника, виданого в 1985 р.

В кінці вісімдесятих Павла Юхимовича вразив інфаркт міокарду. Помер Павло Бейлін 29 серпня 1988 р. в Києві. Похований на Байковому кладовищі.

…Час невблаганний. Павло Юхимович все життя любив і лікував людей, і вони любили й шанували його. Тому і сьогодні біля меморіальної дошки з іменем Павла Бейліна у Києві на вул. Михайла Коцюбинського часто можна побачити букетик квітів – їх приносять колеги та учні.