ДМИТРО МАРТИНЕНКО — ГЕРОЙ, ЯКИЙ ПІДНЯВ НЕБО НАД МАРІУПОЛЕМ

У кожного героя — своя історія. Вона починається не зі зброї й не з війни, а з дитинства, з усмішки мами, з тихих вулиць рідного села, зі щирих мрій про майбутнє. Такою була й історія Дмитра Мартиненка — звичайного хлопця з Макарівщини, який мріяв про спокійне життя, любив швидкість, свободу і небо. Коли ж на рідну землю прийшла війна, він без вагань став на її захист. Його дорога завершилася в небі над Маріуполем, але пам’ять про нього — назавжди з нами. Це історія про мужність, любов і незламність українського серця.

Дмитро Володимирович МАРТИНЕНКО народився 21 лютого 1996 року в селищі Немішаєве. Його мама, Олена, тоді навчалася в місцевому технікумі, опановуючи фах зоотехніка. Родина жила у двох кімнатах гуртожитку біохімічного заводу — там, серед простого життя, наповненого працею і турботами, проходило дитинство Дмитра.

Коли хлопчикові виповнилося п’ять років, сім’я переїхала до Плахтянки — завод, де працював вітчим, закрили, і життя починалося спочатку. Дмитро ріс непосидючим, допитливим, з дитинства мав жагу до руху й пізнання. Його завжди можна було побачити на велосипеді чи самокаті — він любив швидкість і простір, у якому почувався вільним. Уже у п’ять років він умів читати, писати й рахувати — дивував дорослих своїм розумом і кмітливістю.

До 1-го класу Плахтянської школи Дмитро пішов у 2002 році. Навчання давалося легко, але невдовзі сім’я переїхала до Гавронщини. Там хлопець швидко знайшов спільну мову з однокласниками й став одним із лідерів у класі. Та серце тягло його назад — до Плахтянки, де жили дідусь і бабуся. І незабаром, за згоди мами, Дмитро повернувся туди назавжди.

Після закінчення 9-го класу, у 2011 році, Дмитро вступив до Немішаєвського агротехнічного коледжу. Там отримав диплом молодшого спеціаліста за спеціальністю «Економіка підприємства». Цікавився автомобілями, любив тварин. Мріяв бути військовим, хотів організувати полігон для навчання всіх охочих військовій стрільбі.

Отримавши диплом, хлопець вирішив втілювати свою мрію в життя та пішов на військову службу.

У 2017 році Дмитро пов’язав своє життя з полком «Азов», ставши до лав тих, хто обрав боротьбу за свободу та незалежність. Старший солдат Дмитро Мартиненко, позивний «Оксид», служив старшим кулеметником у 1-му батальйоні оперативного призначення окремого загону «Азов» Національної гвардії України. Службу проходив у Маріуполі — місті, яке стало для нього другим домом. Там він зустрів своє кохання — Валерію, з якою створив родину.

Коханий чоловік, турботливий син, відданий побратим. Дмитро мріяв про мир, про спокійне мирне життя. Але доля розпорядилася інакше…

Повномасштабне вторгнення росії він зустрів у Маріуполі. Разом із побратимами став на захист міста, боронив легендарну «Азовсталь». Він завжди відважно вирушав у бій та нещадно нищив ворога.

Важливу роль у підтримці гарнізону відігравали ризиковані польоти українських гелікоптерів Мі-8. До заблокованих захисників літали 16 вертольотів, завантажених продовольством, водою, медикаментами та боєприпасами. Усього було сім таких місій. Кожен екіпаж здійснював від 2 до 4 вильотів протягом місії, долаючи організовану росіянами систему протиповітряної оборони. Під час однієї з місій гелікоптери переправляли до гарнізону 72 бійці полку «Азов»,що значно посилювало оборону.

31 березня 2022 року Дмитро Мартиненко брав участь у найбільш масштабному в історії «повітряного мосту» Азовсталі. Під час нього відразу задіяли відразу чотири Мі-8. Для зменшення ризику збиття було заплановано відволікаючий удар парою Мі-24, але через обставини в операції взяв участь лише один екіпаж. Росіяни прорахували маршрут та атакували гелікоптери на зворотному шляху з «Азовсталі». О 6:35 у районі села Рибацьке був збитий Мі-8, на борту якого перебував Дмитро. Вижили лише два бійці — Дмитро Лабінський «Одесит» і Сергій Бабак. Тринадцять людей загинули, серед них — і Дмитро.

Його тіло ворог повернув Україні лише наприкінці 2023 року.

27 січня 2024 року Дмитра Мартиненка провели в останню путь та поховали на кладовищі у с. Плахтянка. Уся Макарівська громада схилила голови перед його подвигом.

Його життя обірвалося занадто рано — у 26 років. Але ці роки були наповнені змістом, честю та відданістю. Дмитро встиг зробити те, що не кожен робить за все життя: стати справжнім прикладом любові до Батьківщини, до людей, до своєї землі.

Його шлях — це шлях покоління, яке не відступило, коли країна опинилася перед найтяжчим випробуванням. Він міг обрати безпечніший шлях, але залишився там, де була найпекельніша боротьба. Там, де вирішувалася доля України.

Його батьки, дружина, рідні та друзі згадують Дмитра як світлу людину, яка ніколи не втрачала віри, завжди підтримувала інших і вміла вселяти спокій навіть у найтривожніші хвилини.

«Мій син був добрим, чуйним, люблячим сином та братом, турботливим чоловіком. Він – Герой, який без роздумів став на захист Батьківщини», – згадує мама Олена.

Він був тим, хто ніс світло, навіть коли навколо була темрява.

Сьогодні його ім’я назавжди вписане у літопис свободи України. Його подвиг — це не лише сторінка історії, а й обов’язок кожного з нас — пам’ятати, заради чого і за кого стояли наші захисники.

Макарівщина, уся Україна низько схиляють голови перед Дмитром Мартиненком — воїном, який піднявся в небо, щоб воно залишалося мирним для нас.

І поки б’ються серця українців, житиме пам’ять про нього — Героя, що віддав своє життя за життя інших.

Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та медаллю «За військову службу Україні».