Крізь пожежі, війни та час: історія школи в Ніжиловичах та її видатні постаті

27 липня 2004 року в селі Ніжиловичі на базі місцевої загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів було створено навчально-виховне об’єднання («школу-сад»). З цієї нагоди пропонуємо вашій увазі коротку історію Ніжиловицького закладу освіти.

XIX — початок XX століття: Духовні витоки та перші кроки

Першим задокументованим навчальним закладом у Ніжиловичах була церковнопарафіяльна школа, відкрита у 1862 році настоятелем місцевого Свято-Михайлівського храму священником о. Євстафієм Томашівським. Засновник мав академічну освіту (що було рідкістю для тогочасного сільського духовенства) і був досвідченим духовним наставником — на момент відкриття школи йому вже виповнилося 67 років. Маючи багату біографію та чималий життєвий досвід, він мав чим поділитися зі своїми учнями.

З 1875 року приходською школою Ніжилович завідував священник Микола Борецький. Він уже мав педагогічний досвід: до прийняття сану три роки працював сільським учителем на Черкащині. Судячи з документальних свідчень, священник активно опікувався освітою. «Длом народнаго образованія займається усердно» — саме так характеризують наставника школи клірові відомості.

З 1878 року завідувачем приходської школи був о. Григорій Гаврилов, а з 1887 року — о. Василій Сокольський, який також до прийняття сану кілька років учителював.

У 1903 році наставником місцевої школи став о. Миколай Терлецький. До прибуття в Ніжиловичі він тривалий час служив на Черкащині й мав чимало нагород саме за активну просвітницьку діяльність. Його душпастирство припало на часи масового поширення шкільництва на Київщині. Не забував пастир про освіту й у Ніжиловичах — за його настоятельства тут помітно зросла кількість учнів.

П’ять років працював світським учителем і наступний наставник школи — о. Павло Молчановський. Крім того, він викладав у Києво-Подільському духовному училищі, де на посадах залишали здебільшого найкращих випускників. У 1906 році він очолив приходську школу с. Ніжиловичі.

А в 1915 році до села прибув останній дореволюційний настоятель місцевої парафії — о. Митрофан Барвінський. До прийняття сану він 16 років учителював у різних школах Київщини.

Тривалий час школа не мала власного приміщення, тому учні навчалися в будівлі волосного правління: «на содержание его от общества отпускаются дрова и сторож». У цьому будинку школа функціонувала до початку ХХ століття. Згодом для неї відвели іншу громадську споруду, проте окремої шкільної будівлі селяни до революції так і не звели.

Непросто було й із матеріальним забезпеченням. Певний час школа існувала лише завдяки випадковим пожертвам духовенства та мирян. Наприкінці ХІХ століття прихожани почали щороку виділяти на її потреби символічну суму — 20–25 карбованців. Згодом джерел фінансування побільшало. Справа в тому, що колись ніжиловицький маєток належав графині Олександрі Браницькій, яка заповіла капітал у 1 млн карбованців на покращення побуту своїх колишніх кріпаків. Відсотки з цієї суми спрямовувалися на утримання кількох шкіл Київщини, серед яких була й ніжиловицька. Станом на 1898 рік миряни збирали для потреб школи 40 крб, а з капіталу О. Браницької надходило 150 крб. На початку ХХ століття ще 360 крб щороку почало виділяти казначейство.

Зростало не лише матеріальне забезпечення, а й кількість учнів. Станом на 1863 рік у школі навчалося лише 9 хлопчиків. А вже у 1915 році серед школярів налічувалося 55 хлопчиків та 29 дівчаток — і це лише в першому класі.

Боротьба за державну школу

У 1887 році в Ніжиловичах постало питання про відкриття державної школи. Інспектор шкіл Київської губернії надіслав попечителеві Київського навчального округу угоду місцевої громади:

«ПРИГОВОР Нижиловичского сельского схода»

7 августа 1887 года.

Нижиловичский сельский сход Брусиловской волости Радомышльского уезда Киевской губернии, созванный в числе 57 лиц из 84 домохозяев, имеющих право голоса, в присутствии сельского старосты Якова ИЛЬЧЕНКО, СЛУШАЛИ:

Отношение Господина Инспектора народных училищ о том, что для устройства одноклассного народного училища есть особый капитал графини Браницкой. Обществу предлагается изъявить желание иметь училище и выделить десятину земли под постройку дома. Устройство же дома, содержание учителя и законоучителя будут производиться на средства графини.

Сход ПРИГОВОРИЛ: Изъявить желание на открытие училища, но в виду отсутствия свободной земли в центре села, просить об отпуске таковой из имения Ее Сиятельства.

Однак Київський генерал-губернатор подав доповідь про неможливість відкриття державних шкіл у таких населених пунктах. Влада планувала використати по 4300 крб з відсотків капіталу О. Браницької на облаштування кожного з училищ. Але на той момент посадовці надавали перевагу церковнопарафіяльним школам, а не державним, тому кошти перерахували на їхню користь. Причини були простими: парафіяльні школи обходилися дешевше, а священники, окрім навчання, виконували важливу тоді місію боротьби зі штундизмом.

Крім того, голова Селянського банку Браницької граф В. Браницький особисто просив генерал-губернатора підтримати саме парафіяльні заклади. Визнавши суму в 4300 крб занадто високою, генерал-губернатор постановив відмовити Ніжиловичам у відкритті державної школи.

Радянський період: переїзди, розбудова та випробування війною

З приходом радянської влади церковнопарафіяльну школу закрили, а замість неї створили чотирикласну початкову школу. Вона розмістилася в приміщенні колишнього лісництва на вулиці Міжвербній (нині Підсухи, 16).

Учителями тут працювали Григорій Більський, Іван Пікулик та Єва Келюшко. Посаду директора обіймав учитель математики Келюшко, а у 1930-х роках заклад очолив Віктор Хавченко.

Саме в цьому приміщенні з 1926 по 1930 рік навчався відомий український поет та літератор Олександр Підсуха. Також початкову освіту тут здобував майбутній учитель англійської мови Трохим Захарченко.

У 1930-х роках школу реорганізували в семирічну, адже кількість дітей у селі зростала (наприклад, у 1926 році в Ніжиловичах народилося 105 дітей). Якщо у 1933 році в школі навчався 251 учень, то у 1934-му — вже 276. Старе приміщення стало затісним.

У 1937 році розпочалося будівництво нової школи (приблизно на місці сучасної). Наприкінці 1930-х років будівля прийняла перших учнів. Учителями тоді працювали Іван Пікулик та Зінаїда Радченко. Проте будівля прослужила недовго: за переказами, у грудні 1940 року вона згоріла через необережне поводження з вогнем.

Діти знову були змушені навчатися по приватних хатах. Учні 5–7 класів, за спогадами, займалися на вулиці Петрівській у приміщенні майбутньої контори колгоспу.

У 1941 році в Ніжиловичах почали розбирати зачинену церкву, щоб із цього матеріалу звести нову школу. Стіни звели, але накрити дах не встигли через початок німецько-радянської війни. Під час нацистської окупації загарбники використовували недобудоване приміщення як стайню.

Наприкінці 1943 року, після вигнання окупантів, навчання відновилося, але знову в різних приміщеннях. Відновлювати недобудоване приміщення ніхто не поспішав. Процес прискорився лише завдяки втручанню Олександра Підсухи. Використовуючи дружні стосунки з тогочасним міністром освіти УРСР Павлом Тичиною, поет домогся того, що у 1951 році в Ніжиловичах відкрили нову шкільну будівлю.

Розквіт закладу та нове будівництво

17 січня 1952 року Ніжиловицьку семирічну школу було реорганізовано в середню, а Ульянівську однокомплектну школу перетворено на її філію.

У післявоєнний час директорами школи були Синклета Цибенко, Федір Коцюба та Григорій Дорошевич. У 1952 році очільником закладу призначили Івана Литвина.

Нова дерев’яна будівля мала форму літери «Е». Заклад вирізнявся просторим коридором та пічним опаленням, тому учні та вчителі разом заготовляли торф на зиму. Навколо школи росли кущі бузку та яблуні, і навесні подвір’я потопало в цвіті.

У 1958 році директором став Михайло Латушко. Олександр Підсуха у своєму щоденнику за 1961 рік залишив такий запис:

«Приїжджаю в рідне село. А там директор школи розповідає мені вельми дивну і приємну історію. Коли поема («Переверза») вийшла друком, сільська партійна організація одержала вказівку: скликати збори, прочитати поему і доповісти про реакцію комуністів у райком. Поему прочитали й написали позитивний відгук. Це не влаштувало райком, і він наказав удруге скликати збори та дати «належну» оцінку. Скликали й вдруге, і знову написали не те, що від них вимагалося…»

Цей епізод свідчить про теплі, дружні стосунки між директором Михайлом Латушком та поетом, які позитивно впливали й на розвиток закладу.

У ті роки в педколективі працювали Ганна Лутак, Ольга Артеменко, Катерина Руденко, Віра Лазерна, Антоніна Богуш, Ольга Ворожченко, Олександр Бугаєнко, Пріська Кондратьєва, Нінель Скарченко, Віталія Лещенко, Іван Пікулик, Ольга Цибенко, Трохим Захарченко. У 1960-х роках до села приїхали подружжя вчителів Шевченків (Григорій та Зінаїда) і Дзюб (Борис та Галина). Згодом вони були відзначені нагрудним знаком «Відмінник народної освіти УРСР».

У 1956 році відбувся перший випуск у новій середній школі. На свято, на запрошення Олександра Підсухи, завітав видатний письменник Остап Вишня.

У 1963 році до школи добудували цегляний корпус на 5 класів (кабінети фізики, хімії, 1–3 класи), а пізніше — їдальню, кухню та біологічний кабінет із тепличним комплексом.

У 1960-х роках кількість школярів перевищила 400 осіб, і місця знову почало бракувати. На початку 1970-х років за клопотанням Олександра Підсухи та Михайла Латушка було ухвалено рішення про будівництво сучасної двоповерхової школи.

28 серпня 1973 року нове приміщення на 480 учнів ввели в експлуатацію. Очолив його Михайло Латушко. Педколектив поповнився новими висококваліфікованими кадрами: Олександр Бугаєнко, Йосип Ходус, Галина Мітла, родина Опанасенків (Галина та Володимир), Геннадій Олейніков, Олександр Іващенко, Володимир та Надія Зубці, Людмила Дженджеря, Галина та Олександр Чигринці. Усі вчителі мали вищу освіту.

При школі діяв навчально-виробничий комбінат (викладачі Геннадій Сумкін та Володимир Пономаренко) та інтернат, де вихователями працювали Костянтин Ремезовський і Ганна Лутак.

Згодом директорами школи працювали Галина Дзюба (з 1984 р.), Борис Дзюба, а з 1990 року — Анатолій Пархомчук. У жовтні 1987 року при школі відкрили дитсадок-ясла на 50 місць.

Сучасний етап: реформи та відродження

27 липня 2004 року рішенням Макарівської районної ради на базі школи створено навчально-виховне об’єднання (школу-сад). Очільницею закладу стала Валентина Шевченко, яка працює на цій посаді й донині.

У 2008 році спільно з ДП «Макарівський лісгосп» при НВО створили шкільне лісництво для учнів 7–9 класів.

У 2020 році в межах всеукраїнської освітньої реформи заклад реорганізували в гімназію.

У березні 2022 року будівля школи зазнала пошкоджень внаслідок бойових дій під час російського вторгнення. Проте завдяки згуртованості жителів села, вихідців із Ніжиловичів (зокрема родини Олександра Підсухи) та активній позиції старости Юрія Недашківського приміщення було оперативно відновили. І вже з першого вересня того ж року школа знову гостинно відчинила двері для своїх учнів.

Раніше ІА MKV писало про Івана Бурденного, першого директора 8-річної Колонщинської школи.

Найактуальніша інформація та новини Макарівщини в нашому Telegram-каналі та у фейсбуці