Друга світова війна в долі Володимира Малика

21 лютого 1921 р. народився наш земляк відомий український письменник Володимир Малик. На сьогодні про нього написано дуже багато. Однак нам у жодній біографії не вдалося віднайти детальної розповіді про Другу світову війну. Звернулися за допомогою до сина письменника – Олександра Володимировича, який порекомендував прочитати спогади «українського Дюма». Сьогоднішня наша розповідь побудована саме на записах Володимира Малика, а фотографії надані Олександром Володимировичем з сімейного архіву.

У 1941 р. Володимир Малик вчився на 3-му курсі філологічного факультету Київського університету. У червні закінчувалася літня сесія. Залишалося здати 23 червня – українську літератур, а 30 червня – західну (зарубіжну) літературу.

22 червня 1941 р. Володимир Малик мав піти на футбольний матч відкриття нового стадіону в Києві. Але не судилося розпочалася німецько-радянська війна.

Проте 23 червня здавати іспит з української літератури все ж пішов. Після отримання оцінок повернувся до гуртожитку. А уже 30 червня у складі студентського батальйону відправився копати протитанкові рови у Білогородку. Там на місцях своєї роботи й ночували. 5 липня Володимир Кирилович у групі десяти студентів був відібраний військовим для виконання спецзавдання. Їх привезли до напівзруйнованого ДЗОТу в Тарасівці та наказали за три дні привести його в порядок.

8 липня Володимира Малика на роботах в Тарасівці знайшов батько та забрав додому в Новосілки. Проте уже 10 липня Володимир Кирилович знову пішов на Київ. А уже наступного дня він, разом з іншими студентами перебрався в с. Лозовий Яр Яготинського району. Зв’язок з родиною втратив. У серпні 1941 р. на потягу поїхав до Харкова. Тут збирав кукурудзу на полі за три кілометри від Харківського тракторного заводу.

Одного разу Володимира Малика прилаштували у валку на риття окопів в районі м. Люботина. На переїзді в Люботині потрапили під бомбардування. Володимир Кирилович отримав поранення у праву ногу та ліве плече. Вперше смерть пройшла поруч з В. Маликом. У найближчому селі акушерка зробила перев’язку. Коли зміг ходити повернувся до Харкова.

У Харкові Володимир Малик з товаришами перебував до початку листопада 1941 року. А 10 числа прийняли рішення повертатися на Київ. На третій день походу Володимир зрозумів що стає тягарем для своїх товаришів, а тому сказав їм йти далі і не чекати його. Таким чином Володимир залишився один, а через три дні він вийшов на невідому залізничну станцію. Тут сів на «товарняк». І наступного дня приїхав у Полтаву. Переночував у закинутій хаті. А на ранок поїхав «товарняком» у Кременчук. Потім ще одним ешелоном дістався з групою людей до Ромодана. Звідти пішки пішов на Лубни, а потім по шпалах на Київ. У с. Новаки за 5 кілометрів від Лубен його нагодувала невідома жінка. Незважаючи на всі труднощі Володимир Малик продовжував свій похід на Київ. Ночував по селах. Люди давали сніданок та вечерю. 7 днів йшов до станції Черняхівка. Йому вдалося вскочив на потяг до Києва і уже за три години був у Дарниці. У Києві дійшов до Дніпра. Тут його перестрів німецький патруль і повідомив, що зараз почнеться комендантська година потрібно ховатися. Володимир почав проситися до людей у будинки, але під страхом смерті його ніхто не пустив. Це трапилося 24 листопада 1941 р. Довелося при 20 градусах морозу ночувати у ямі на льоду на березі Дніпра. Вдруге смерть була поруч з В. Маликом. Перебуваючи у схованці Володимир став свідком розстрілу людей, які порушили комендантську годину.

На ранок Володимир пішов на Поділ до помешкання свого дядька. Там з’ясував, що дядько на фронті, а його дружина з дочкою в Новосілках. На трамваї доїхав до Євбаза. У жінки купив молока (15 крб) та скибку хліба (10 крб). Потім на трамваї доїхав до Святошин, де побачив трьохтонку до якої сідали люди. Володимир теж сів у машину. Коли автомобіль виїхав за Київ, вийшов водій і почав вимагати з Володимира грошей, проте жінки які їхали в кузові заступилися за студента. О 10-й годині ранку Володимир був у с. Мила. До рідних Новосілок залишалося ще 20 км. Коли сонце сідало Володимир Малик прийшов на рідне подвір’я.

Повернення додому відібрало у майбутнього письменника всі сили. Як результат кілька днів він не міг піднятися з ліжка. Виходити на вулицю Володимир почав лише через кілька місяців.

У лютому 1942 р. у Новосілках розпочалася мобілізація на роботи до Німеччини. Володимир з братом Михайлом щоб її уникнути втекли до тітки Ніни в Київ. Але побувши кілька днів у неї зрозуміли, що у столиці ще більше небезпечно і знову повернулися в село. Там дізналися, що перша хвиля мобілізації на примусові роботи закінчилася.

Однак уже наприкінці лютого 1942 р. сільська управа сповістила що всі чоловіки віком від 20 до 50 років мають з’явитися в с. Осикове, де була німецька колонія. Володимир пішов, але уже незабаром повернувся додому.

12 липня 1942 р. німецькою жандармерією був арештований брат Михайло. Йому загрожувало вивезення на роботи до Німеччини. Мати уговорили Володимира поїхати замість молодшого брата. Володимир не міг не послухати матері. Пішов до сільського старости і його обміняли на брата.

Володимира посадили в підводу і через села Музичі та Гореничі повезли на Київ. У столиці спочатку відправили на вулицю Львівську, потім перевели на Некрасівську. Звідти на вокзал – у вантажні вагони. У вагоні з Володимиром Маликом їхав Петро Сиченко. Однак перед Фастовом Петру вдалося за допомогою Володимира втекти. На кордоні, коли змінювали ешелон, невідома жінка накинулася на Володимира Кириловича нібито він політрук. Втретє за роки війни В. Малик був за крок від смерті.

17 липня 1942 р. ешелон у якому їхав Володимир Малик прибув до Польщі.

Кінцевою зупинкою ешелону стало м. Ерфурт у південно-центральній Німеччині. Всіх загнали у трудовий табір, оточений колючим дротом. Мешкали у дерев’яних бараках, спали на двохярусних ліжках.

Через деякий час Володимира Малика з товаришами, зокрема з родичем Михайлом Джеджерою, забрав залізничник у м. Гота. Тут їх також поселили в таборі. Мешкали у кімнатах по 16 осіб. Відбій був о 22.00. підйом о 6.00.

У листі додому від 20 вересня 1943 року Михайло Джеджера про роботу у м. Гота писав: «Робота грязна. Багато диму і пилу. Немає чим дихати. Якось буде. Правда»…

Годували остарбайтерів страшною баландою, яку перші дні Володимир Малик не їв. Але коли голод примусив став їсти. В. Малику довелося працювати за різними станками – пневматичному пресі, стругальному та інших. За спогадами письменника «Життя у Готі було тяжке, найтяжче, мабуть за увесь час мого перебування в Німеччині. Працювали з семи годин ранку до 18.00 Дошкуляв голод. Я почав худнути…».

На знак протесту проти поганої баланди Володимир Кирилович оголосив голодування. Витримав десять днів без їжі. У важку хвилину допоміг німець. Ось що згадує про цей випадок В. Малик: «Я включив станок. А хвилин через п’ять – десять помітив, як із брезентової будки, де працював німець – електрозварювальник, який готував для мене плити на стругання, висунулася рука зі шматком бутерброда. Мовчи! – приклав німець палець до вуст».

Наступного дня остарбайтерів годували пюре, тюфтелями з підливою, зрідженим молоком та нормальний хлібом.

На третій тиждень свого перебування в м. Гота В. Малик написав листа додому. Через місяць отримав з Новосілок посилку вагою 250 гр. (два коржики перекладені салом). Коли повернувся додому дізнався що йому було надіслано 250 таких посилок, але до нього дійшло менше 150.

Працюючи на заводі у м. Гота, одного разу сталева плита вагою кілограмів 250 – 300 впала поруч з Володимиром Кириловичем зачепивши його праву руку. Це був четвертий випадок коли смерть пройшла поруч з В. Маликом.

31 грудня 1942 р. Володимира Малика перевили на нове місце роботи. Тепер він мив паровозні колеса в депо на станції Філіпсталь (земля Гессен). З квітня 1943 р. ремонтував колії від Наймбольдгензене до Берна. Голодував і тут. Але рятували вилазки на німецькі городи.

У червні 1943 р. Володимира Малика відправили в Ерфурт на курси телефоністів.

Восени 1944 р. Володимира Малика перевели в розпорядження Управління залізниці в Ерфурті. Будинок управління розбомбили і Володимир Кирилович разом з іншими розбирав завали.

Потім Володимир Кирилович був переведений у м. Айзенах. Тут 20 липня 1944 р. під час чергового бомбардування Володимиру Малику вдалося лише дивом залишитися живим. Вп’яте смерть пройшла поруч з В. Маликом.

У березні 1945 р. знову майбутнього письменника знову направлено в розбомблене місто Ерфурт. Жив з товаришами у вагоні на залізничній станції. Наприкінці березня Володимир Малик прийняв рішення тікати. Дістався до Філіпсталя. Там сів на потяг до Герштцигена. А там поїхав на схід в бік України. Минув Айзенах, Гту, Ерфрут, Ваймар. Дістався до річки Заале. На поромі перебрався на протилежний берег. На одній зі станцій був впійманий німецьким патрулем. Їм розповів легенду, що звати його Володимир Подольський працював пекарем у Кельні. Його направили на роботи до пекарні Гольрігеля у Заалек. Володимир Малик поїхав за вказаною адресою. У пекарні він пропрацював 20 днів. А 12 квітня 1945 р. місто було визволене американськими військами.

Наприкінці травня 1945 р. Володимир Малик був перевезений з американської зони в радянську у м. Мейсен. Тут Володимир Кирилович мешкав до кінця серпня. Потім перевезли до фільтраційного табору у м. Герліц, де вони мешкали на території колишнього концтабору. У вересні 1945 р. було наказано всім пройти фільтраційну комісію. Після кількох годин допиту та намагання вибити признання про службу в армії Власова. Володимиру Малику був виписаний бланк з яким він міг повернутися додому. Спочатку всіх повезли у Краків, в потім доставили у м. Городок в Україні.

Тут виявилося, що необхідно пройти ще одну фільтраційну комісію. Але Володимир Малик не пішов на комісію, а власноруч на звороті свого бланка написав, що до фізичної праці не придатний. І таким чином поїхав на Київ. А з Києва через Мотовилівку поїхав на Новосілки.

9 жовтня 1945 р. Знову зайшов до батьківського подвір’я в Новосілках.

Раніше ІА MKV писало про остарбайтерів з Макарівщини.

Найактуальніша інформація та новини Макарівщини в нашому Telegram-каналі та у фейсбуці