Сьогодні Ігорю Сухенку мало б виповнитися 60 років.
Та його життя жорстоко обірвала війна — він загинув від рук російських окупантів. Про людину, батька, чоловіка, дідуся і справжнього патріота з Інформаційним агентством МКВ спогадами ділиться його донька — Олена Сухенко.
Її розповідь — це не лише сімейна пам’ять, а щира історія любові, вдячності й світла, яке залишив після себе Ігор Васильович.

Дитинство та юність Ігоря Сухенка

Мій тато, Сухенко Ігор Васильович, народився у звичайній родині в Мотижині. Його мама працювала медсестрою, а батько був ветеринаром. Тато був єдиною дитиною в сім’ї.

Він змалку любив читати — родичі часто згадують «Ігоря з книжкою на печі». А ще він захоплювався футболом. Пам’ятаю з його розповідей, як зовсім малим дідусь водив його до сусідів, у яких був телевізор, щоб подивитися рідкісні футбольні матчі. Мабуть, саме тоді й народилася його любов до цього виду спорту.

Життя змалку вимагало від нього зрілості: батько помер, коли татові було лише дванадцять років. Основне виховання лягло на плечі мами — моєї бабусі, яка вкладала всю свою турботу, сили й любов в єдиного сина. Їхній особливий зв’язок визначив його характер на все життя.

У Мотижинській школі (1973–1983) тато навчався добре, мав нахил до точних наук, але водночас не був байдужим до пригод. Одна з історій, яку я особливо люблю з дитинства, — експеримент із бертолетовою сіллю в хімічному кабінеті. Через необережність загорілися фіранки, а наступного дня бабусю викликали до директора. Цей випадок у нашій сім’ї згадували щоразу, коли говорили про шкільні роки.

У 1983–1988 роках тато навчався в Українській сільськогосподарській академії (нині — НУБіП України) на факультеті автоматизації сільськогосподарського виробництва.

Одногрупники згадують Ігоря Васильовича як світлу, позитивну й надзвичайно дружню людину. Він був ініціатором і організатором зустрічей курсу через 10, 15, 20 і 25 років після завершення навчання, підтримував зв’язок із багатьма однокурсниками та став центром спілкування між ними.
Він щиро цінував своїх друзів, завжди був готовий допомогти, і цей зв’язок із роками лише міцнів. Багато одногрупників підтримували з ним спілкування впродовж усього життя, а деякі підтримують і мене сьогодні. Для мене це особливо цінно й зворушливо.

Коли тато бував у Києві, він часто спеціально проїжджав місцями своєї юності. Із захопленням розповідав про студентські роки — гуртожиток, навчання, друзів, футбол, прогулянки. Здавалося, ці спогади ніколи не ставали просто минулим — вони завжди жили в ньому.

Роки зрілості

Після закінчення університету тато повернувся до рідного села й почав працювати електриком у колгоспі. Будучи молодим спеціалістом, він швидко знайшов спільну мову з колективом, товаришував зі старшими колегами, умів слухати й учитися. Його сприймали серйозно, попри молодий вік.

Я добре пам’ятаю, як тато приносив додому роздруковані електросхеми. Я сиділа поруч і перемальовувала їх, відчуваючи, ніби мені доручили щось надзвичайно важливе. Це були прості, але дуже теплі моменти, які я завжди згадую з усмішкою.

Початок 1990-х був непростим часом. Щоб забезпечити сім’ю, тато залишив роботу в селі й почав їздити на заробітки до інших міст. Найчастіше — до Кривого Рогу. Іноді він міг бути там більше тижня. Ми з братом і мамою дуже чекали його повернення, рахували дні й раділи кожному дзвінку.

Коли тато повертався, жартома казав, що їздив у «довге-довге місто». У дитинстві мені так хотілося уявити, яке воно — те місто, де так довго немає тата.

З поїздок він завжди привозив щось для родини — смаколики чи подарунки. Але найціннішим було його повернення. У моїй пам’яті ці миті назавжди залишилися відчуттям спокою й стабільності вдома.

Згодом тато почав працювати в Києві, а невдовзі наважився на ще один важливий крок — відкрив власну справу й активно зайнявся місцевим бізнесом.

Хист до підприємництва, сміливість ризикувати та вміння брати відповідальність відкривали перед ним нові можливості. Він був природженим лідером — упевненим, комунікабельним, розумним. Йому довіряли, до нього зверталися за порадою, його поважали як партнера і як людину.

Я завжди пишалася тим, що маю такого батька. Поруч із ним було відчуття впевненості й опори — відчуття, що поряд сильна людина, яка не боїться відповідальності.

Футбол

У 2007 році тато реалізував ще одну важливу мрію — створив футбольний клуб «Колос» у Макарівському районі. Це був його особистий внесок у розвиток місцевого футболу. Для нього це було не просто захоплення, а справа, у яку він вкладав час, сили й душу.

Це були особливі, дуже теплі роки для нашої родини. Ми всією сім’єю їздили на матчі, вболівали, підтримували команду. Було багато поїздок, зустрічей, живих емоцій і щирих спогадів. Футбол об’єднував — і команду, і родини, і нас самих.

Сім’я та мої спогади

Велику роль у житті тата й підтримці родини відігравала мама. Вона була для нього справжньою опорою — мудрою, сильною й люблячою дружиною.

Мама вміла поєднувати багато ролей: турботливу господиню, відповідального керівника, уважну маму й людину, яку щиро поважали оточуючі. Її сила була тихою, але відчутною — саме такою, що тримає родину разом. Татові дуже пощастило мати поруч таку дружину, і я впевнена, що він це знав і цінував.

Для нас із братом тато був справжнім прикладом батька. Він давав нам свободу вибору, дозволяв самостійно приймати важливі рішення — без тиску й нав’язування. Це було безцінно.

Пам’ятаю останній клас школи: тато ніби встигав усе — возив мене на курси водіння, на підготовку до університету в Києві, постійно був у русі. Тоді це здавалося звичним, а сьогодні я розумію: це була його турбота й спосіб бути поруч.

Коли я жила окремо, тато часто заїжджав у гості — завжди на ходу. Єдиний спосіб трохи його затримати були солодощі, особливо моя домашня випічка. Саме за чашкою чаю він дозволяв собі зупинитися й просто побути поруч.

Ми могли говорити про все: сперечатися, радитися, ділитися думками. Так народжується справжня довіра між батьком і дітьми.

Люди тягнулися до нього. Його любили за щирість, гумор, цікаві історії та вміння говорити від серця.

В останні роки тато багато часу проводив із братом, пишався його досягненнями у футболі й житті. Мені було тепло дивитися на їхній зв’язок — на це продовження батьківської любові.

Я була щаслива бути частиною своєї сім’ї.

Дідусь Ігор

Як дідусь він був незабутнім. Народження онучки стало для нього новим етапом життя і великою радістю. Я завжди пам’ятаю його слова:
«Наша Машуня приїхала» — і ніби чую їх щоразу, коли переступаю поріг дому.

Разом із мамою вони намагалися подарувати донечці цілий світ: свята, подарунки, вечірні прогулянки, смаколики, радість. Це були неймовірні миті щастя… і водночас їх так мало.

Марія часто згадує дідуся Ігоря — і для мене це найважливіше.

Про пам’ять

Цього року татові виповнилося б 60. Я часто уявляю, яким він був би сьогодні — з тією ж силою, енергією й життєвою впевненістю.
Він був найкращим. Гідною людиною, відданим чоловіком, люблячим батьком і дідусем, справжнім патріотом. Ця клята війна відібрала його в нашої родини.

У мені живе ще безліч спогадів і простих сімейних радощів, можливих завдяки йому. Я добре усвідомлюю, наскільки мені пощастило з батьками, родиною й тим фундаментом, який вони дали.

Тепер усе, що я можу, — берегти цю пам’ять, нести її далі, передавати своїй дитині й жити так, щоб вона залишалася світлою.

Сум і біль залишаються назавжди. Але поруч із ними — вдячність за кожну мить разом, за любов, підтримку й силу, яку він нам дав.

Для мене велика честь бути його донькою.
І я точно знаю: як батько, чоловік, дідусь і Людина —
він залишив у наших серцях слід, який ніколи не зітреться.

Раніше ІА MKV публікувало спогади Олени Сухенко про матір Ольгу, теж вбиту російськими окупантами.

Найактуальніша інформація та новини Макарівщини в нашому Telegram-каналі та у фейсбуці