Іса АКАЄВ: «Та братська могила справила на мене дуже сильне враження»

Кримський татарин Наріман Білялов, відомий як Іса Акаєв, захищає Україну з 2014 року. Коли ерефія анексувала Крим, він був змушений покинути півострів через «полювання» на нього російських спецслужб. Потім створив добровольчий батальйон Крим.
Повномасштабне вторгнення рашистів в Україну знову змусило кримчанина взяти до рук зброю.
Розвідник упевнений у перемозі України. Іса Акаєв розповів Інформаційному агентству MKV про себе і свій батальйон, протести в Криму навесні 2014-го, бої за Савур-Могилу влітку того самого року, визволення Мотижина у березні 2022- го та братську могилу де знайшли родину Сухенків і про те, що зробить найперше в українському Криму.

ПРО СВІЙ НАРОД

Депортація кримських татар була поетапною. Ще Російська імперія ліквідувала Кримське ханство. Тоді кримських татар проживало близько 3 мільйонів. Потім 18 травня [1944 року]… Вивезли тих, хто залишився. На сьогоднішній день нас
навіть півмільйона немає. Чи геноцид це? Напевно, у людини зі здоровим глуздом не виникне запитань.

У 2014 р. вони створили такі умови, що кримські татари волею-неволею стали виїжджати. Умовно добровільна депортація – у вагони ніхто не вантажив, але люди розуміли, що їм важко жити. Хто не міг чинити опору – виїжджав.

ПРО СВОЮ РОДИНУ

У 1944-му моїх дідусів і бабусь депортували з Криму, мої батьки були дітьми. Батькові було чотири роки, а мати була взагалі маленька – близько двох років. Більше про депортацію, через яку пройшов наш народ, я дізнався з розповідей
бабусі.

Родину депортували до Узбекистану у спеціальний радгосп для депортованих (переселенців).

Там жили німці, депортовані з Поволжя, жили корейці, депортовані з Далекого Сходу, жили кримські татари та багато інших народів було. Потім, коли наша родина переселилася ближче до міста Самарканд, там теж жили розкуркулені
українці, поляки, яких у 1920-х роках полонили та депортували – різношерсте населення. Переважно всі постраждали від комуністів.

Тоді вивезли всіх, навіть співробітників НКВС, співробітників держапаратів, усіх кримських татар, весь Крим вивезли, навіть тих, хто завжди говорив, що комуністи справедливі і все буде добре.

Я народився в Узбекистані. Мати майже все життя пропрацювала бухгалтеркою, батько був інженером-електриком. В Узбекистані я виріс й отримав вищу освіту – інженер-будівельник. Дитинство промайнуло на спогадах бабусі про
Крим, який для мене здавався чимось казковим. Уперше відвідати Крим вдалося лише 1987 р.

У 1989 р. приїхав жити до рідного Криму. Разом зі мною повернулися і батьки, і дві молодші сестри. У 1990-і роки було дуже важко – гроші, виручені за продаж житла в Середній Азії, знецінилися, отож облаштовуватися довелося практично
«з нуля». Стрався якомога більше працювати – разом з товаришами займався будівництвом.

Початок «русской весны» застав в Криму. Чинити організований спротив було неможливо. Через переслідування кримських татар і нагляд ФСБ довелося діяти рішуче: вивезти родину в безпеку, за кордон, а самому перебратися на материкову частину України. Маю 13 дітей, 3 внуків. Найменшій дитині рік, найстаршій – 32.

ПРО ПРОТЕСТИ В КРИМУ

Спочатку був Майдан. Крим далеко від Києва. Було дуже багато суперечок. Мої близькі, товариші іноді збиралися, говорили на ці теми. Хтось вважав, що це ні до чого не приведе. Я та кілька інших хлопців сподівалися, що все може змінитися.

Після того, як Майдан переміг, ситуація стала інакшою. Повернувся кримський Беркут. Усе російське почало вилазити з підворіть. Було схоже, що вони переходять у м’який наступ.

Ми брали участь у великому мітингу 26 лютого 2014 року в Сімферополі. На жаль, подумали, що перемогли, і розійшлися по домівках. І в цей час відбулося захоплення Ради міністрів Криму. Стало зрозуміло, що Крим будуть окуповувати.

Ми стали шукати можливість організувати опір, може, партизанський рух або підпілля. Вони побачили, що я і ще кілька хлопців досить активні. Я помітив стеження, люди якісь незрозумілі, машини стали за мною їздити, під будинком стояти. Особливого страху не було, але я розумів, що треба їхати. Не варто було чекати, поки тебе кудись відвезуть.

Виїжджали ми як у шпигунських фільмах. Купили з товаришем квиток на поїзд у Сімферополі. Не поїхали на вокзал – заїхали у великий супермаркет, там інші наші товариші були, які нас страхували. Помінялися одягом і машинами. Ті, хто за нами стежив, поїхали за ними. Тоді ми виїхали в Джанкой і там уже сіли в поїзд.

У той момент я зрозумів свою бабусю, матусину маму. Усе життя вона мріяла повернутися до Криму, але так і померла в Узбекистані. Я кожною клітинкою хочу в Крим потрапити, але не можу.

ЧОМУ ПІШОВ ВОЮВАТИ

Що я буду тужити, лити сльози? Від цього нічого не зміниться. Тому прийняв рішення взяти до рук зброю. З точки зору релігії, я маю обороняти свій дім, своє майно, зобов’язаний захищати свою честь, свою сім’ю. Свободу, батьківщину, землю.

Почув про створення добровольчого підрозділу Донбас з’явилася думка: чому б нам свій не створити? Завдання – утримати свої території на материку, а потім ми будемо повертатися до Криму.

З того часу я не сумнівався, що ми повернемося. Це обов’язково буде збройним шляхом, не політичним.

ПРО ПОЧАТОК СЛУЖБИ В ДОБРОВОЛЬЧОМУ БАТАЛЬЙОНІ

Потрібно було придумати псевдонім. Я довго не вагався. Мого старшого сина звуть Іса. Я взяв його ім’я. Як придумав прізвище? У руках був автомат Калашникова – АК.

З 2014 року беремо участь у захисті батьківщини, її територіальної цілісності, свободи наших громадян.

ПРО БОЇ НА САВУР-МОГИЛІ

Перше наше бойове завдання. Я познайомився з Ігорем Гордійчуком, позивний Сумрак, тоді він був начальником розвідки АТО. Він сказав, що потрібна допомога і запитав, скільки в нас людей. Тоді нас було шестеро. Проблема була в тому, що ні в кого з нас не було бойового досвіду, усі хлопці – суто цивільні.

Висадили нас із машини. Хлопці мене запитують: «Що треба робити?» Кажу: «Он там ворог наш. Бачиш – стріляєш, не бачиш – не стріляєш. Підійдеш ближче – можеш кидати гранату».

Запам’яталося, як важко було бігти нагору, коли на тобі старий радянський бронежилет, який важить кілограмів 16. Ми піднялися, але перша атака захлинулася. Командира десантури поранило, один боєць загинув. І ми відкотилися вниз. Сидимо, спілкуємося, що робити далі. Кажу: «Давайте штурмувати, бо втретє я туди вже не піднімуся, посередині помру. Вам по 20 років, а мені під 50».

Ми піднялися, закріпилися. Ядро групи відтягнуло весь вогонь на себе. А дві невеликі групи зайшли, одна ліворуч, інша праворуч – і в кліщі взяли. Відкрили вогонь із гранатометів, з автоматів, ворогам довелося відійти. Ми провели ніч на Савур-Могилі більш-менш спокійно, але наступного дня вони почали добряче по нас «працювати».

Завдання було серйозне, але ми змогли з ним впоратися. Завдяки тому, що ми утримували Савур-Могилу, підрозділи ЗСУ, які потрапили в мішок, змогли з мінімальними втратами відійти. Інакше все могло бути набагато гірше.

ВТОРГНЕННЯ БУЛО НЕ УНИКНУТИ

Розуміння того, що все переросте у великомасштабну війну, було завжди. Мої друзі з ЗСУ сказали, що ймовірність стовідсоткова і що треба готуватися, це був десь листопад 2021 року.

Найголовніше – ми морально були готові, особливої метушні не було. Я розумів, що почалася дорога додому. І зараз я так вважаю, не сумніваюся в цьому.

ПРО БОЙОВІ ДІЇ У ЛЮТОМУ-БЕРЕЗНІ 2022 р.

У лютому 2022 р. батальйон перебував у Києві. Перше завдання – організація блокпосту на Куренівці. Два тижні побули там. Потім батальйон кинули під Білу Церкву, де була ймовірність прориву противника з боку Василькова. А потім кримські татари виїхали на Київщину у Лишню (нині Фастівський район).

І саме нашому батальйону випала честь 28 березня 2022 р. з с. Мотижин почати звільнення Макарівщини.

Нашим завданням було просуватися в напрямку Мотижин – Северинівка – Макарів. Батальйон «Крим» був розвідувальною групою, а вже позаду рухалися основні сили Національної гвардії. У Мотижин ми зайшли без опору ворога. Активних бойових дій 28 березня не було, як результат у нашому батальйоні втрат під час визволення Мотижина не було.

Заходили трьома групами: перша група, якою керував я, мала завдання зачистити центральну вулицю і вийти до адмінбудівлі. Ми побачили школу, яка горіла (це відео було першим повідомленням про звільнення Мотижина в мережі інтернет). Друга група мала вийти до церкви та Будинку культури. Третя група заходила з заходу села. Місцем збору всіх трьох груп обрали приміщення старостату.

Перше враження від Мотижина, що там взагалі не було людей. Вулиці пусті, нас ніхто не зустрічав. Навіть собак і котів не було видно. Лише коли ми дійшли до центру села, до нас почали виходити місцеві мешканці, які відразу подумали що ми чеченці і знову почали ховатися. Боялися. Ми ж українську мову не вчили в школі. Сказати щось можемо, а читати-писати українською не вміємо. Але серед нас були хлопці, які українську знають добре. Вони пояснили, що ми свої хлопці, кримські татари, не переживайте, все нормально. Потім спілкувалися добре.

Після зачистки вулиць Мотижина місцеві мешканці нас запросили на чай. Люди готові були останнє принести.

І саме під час цього спілкування нам розповіли, що рашисти у селі убивали, ґвалтували, грабували. Ми побачили чоловіків із поламаними колінами, вирваними пальцями. Також нам розповіли, що окупанти забрали родину старости села.

Далі ми мали рухатися в напрямку Северинівки. Моя група отримала завдання провести розвідку в напрямку цього села. І під час цих дій в лісі між Мотижином і Северинівкою було знайдено братську могилу, якій потім розкопали родину старости Ольги Сухенко. Це дуже сильне враження справило на мене. Побачине в Мотижині назавжди залишилося в моїй пам’яті. І саме після Мотижина я для себе зрозумів що немає цим росіянам ніякого прощення і ніяких переговорів з ними не може бути.

ПРО НАЙЯСКРАВІШИЙ СПОГАД НА МАКАРІВЩИНІ

Ми поверталися із завдання з товаришем, офіцером ГУРу. Трохи заблукали та вийшли на один блокпост. І нас там зустріли дві жінки з автоматами.

ЯКІ ЗАВДАННЯ БАТАЛЬЙОНУ «КРИМ» ЗАРАЗ

Вони залишилися незмінними – розвідувальна та диверсійна робота, штурмові дії. Де відбуваються важкі бої – нас іноді туди відправляють, щоб підтримати та підсилити піхотні підрозділи.

Серед нас немає кадрових військових. Ми наразі в складі «Шаман-бату» – це аналогічний «Кракену» підрозділ.

У нашого командира позивний «Шаман», тому й така назва підрозділу. Ми разом працюємо.

Люди з мого підрозділу вмотивовані тим, що хочуть дійти до визволення Криму.

Хтось це проговорює вголос. Хтось просто мовчки робить. Але всі хочуть додому.

ЗВІЛЬНЕННЯ КРИМУ БУДЕ СТРІМКИМ

Деокупація Криму буде суто військовим шляхом. А без цього не вийде… Так звідти ніхто не піде. Хтось точно буде чинити спротив, хтось просто тікатиме.

Ідеальний варіант повернення Криму – це входження Збройних Сил України туди. Не знаю, наскільки все пекельно відбуватиметься, які бої триватимуть.

Але, в будь-якому випадку, це буде.

ЗСУ за весь цей час навчилися воювати як сучасна армія. Нас добре підтримують у цьому сенсі союзники. Позитивно вирішується питання з боєприпасами.

У нас буде достатньо техніки, зброї та боєприпасів для того, щоб все зробити швидко.

Але, в будь-якому випадку, після збройного звільнення будуть підключатися дипломати, щоб перемогу військову закріпити юридично.

Тим, що ми вийдемо на кордони 1991 року, війна не закінчиться, я вважаю. Поки ми, з Божою поміччю, не розвалимо сусідню державу – вона завжди буде нашою загрозою. Висітиме над нами Дамокловим мечем.

У нас є велика можливість допомогти людям, які хочуть відділитися від Росії й жити окремо – Ічкерія, Інгушетія тощо. Так, це невеликі республіки Північного Кавказу, але якщо, з допомогою Аллаха, нам це вдасться зробити, то… Якщо рф максимально покромсати – вони заспокояться. Головне – переформатувати цю державу, щоб вона не залишилася в цих кордонах, у яких є зараз. Бо вона все ще буде проблемою для нас.

Нам треба підготуватися та не забувати, що противник – досить сильний. У них набагато кращі мобілізаційні можливості, ніж у нас. Які би санкції проти росії не вводили, у них все одно кращий ресурс. Як би путін не розвалював економіку та ВПК, вони все одно є та все одно щось виготовляють. Плюс запаси. Так, ми можемо сміятися, що рф використовує танки 40-50-х років минулого століття.

Але вони все одно стріляють та вбивають людей. Не можна недооцінювати свого ворога. Переоцінювати – теж.
Війна, думаю, ще затягнеться приблизно на два роки.

НАШ ПІДРОЗДІЛ БУДЕ ОДНИМ ІЗ ПЕРШИХ, ХТО ЗАХОДИТИМЕ В КРИМ

Дім у мене «віджали». Зараз у квартирі на бульварі Франка живуть ФСБшники.

Дачу теж «віджали», не знаю, хто там мешкає. На дачі росли персики, айва…

І я думаю, що наш підрозділ у поверненні Криму гратиме не останню роль. Ми будемо одними з перших, хто заходитиме в Крим. Нас добре готують, в тому числі до серйозних боєзіткнень. Керівництво нашого підрозділу старається з нас зробити вмілих, загартованих, досвідчених, грамотних воїнів, які виходитимуть з бою з мінімальними втратами.

Дуже хочу та мрію, щоб Крим був національною територіальною автономією кримських татар. Я розумію, що може виникнути тисяча різних питань, на які я наразі не зможу відповісти. Але це моє бажання, і я заради цього зараз б’юся.

Думаю, що є багато українців, які мене підтримають в моєму бажанні. Дасть Бог, все буде добре.

Ми знайдемо можливість реалізувати деокупацію Криму так, щоб було комфортно всім, хто мешкає в Криму. Бо відродження та повернення мого народу до своїх культурних, релігійних цінностей та історичної самобутності, етнічної ідентичності – по-іншому не вийде. Нам це обов’язково треба буде зробити. І я дуже сподіваюся на підтримку в цьому питанні держави та українського народу.

ПРО ПЕРШІ ЗАХОДИ В УКРАЇНСЬКОМУ КРИМУ

Хочу після нашої перемоги в себе в селі, де мешкали мої батьки, на нашій вулиці накрити стіл – на всю довжину вулиці.

Запросити всіх своїх друзів та побратимів. Щоб поїли, пригадали хороше і сумне. Пригадали тих, кого з нами немає.

Дуже хочу таке зробити.

Це між Бахчисараєм та Сімферополем, село Трипрудне, раніше називалося Терек-Елі. «Терек» – це «тополя» в перекладі з кримськотатарської. Сестри сказали, що зберуться і насмажать чебуреків.

Раніше ІА MKV писало, про відкриття Алеї Слави у селі Юрів.

Підписуйтеся на Telegram-канал MKV — джерело актуальних новин Макарівської громади й Київщини!