Втрачені захисники. Юрій Ренкас – доброволець, який захищав Макарівщину

Юрія Ренкаса з Червоної Слободи, який присвятив життя пошуку невідомих солдатів Другої світової війни, російські військові розстріляли одним з перших у Макарівській громаді.

…Приблизно п’ятдесят секунд відео. Дихання того, хто біжить із тильного боку шумоізолюючого паркану вздовж Житомирської траси у Березівці. На траві сніг. Картинка стрибає: людині доводиться падати – стріляють.
Піднімається, проникає в отвір огорожі. На проїжджій частині лежить убитий. Руки розкинуті убік, простоволосий, під курткою підстібка захисного кольору, на асфальті плями крові.
– Сьогодні, здається, перше березня, – вимовляє відео. – Ззаду, приблизно за кілометр від мене, їхні танки, БТР-и. Не знаю, чи бачать мене, не бачать. Коротше, ось (згрібає долонею сніг із мертвого обличчя). Може, хто дізнається?
Олександр Довгаль, депутата Макарівської селищної ради, у період активних бойових дій залишався у Березівці. Поки працював інтернет, Довгаль обстежував територію населеного пункту, викладав звіти до Facebook: що відбувається навколо. Фотографував підбиту техніку ворога. Просив у керівництва країни гранатомети: «Ми впораємося не гірше за ЗСУ! Зв’яжіться зі мною!»
Але незабаром росіяни окупували Березівку. Олександру пощастило: до котеджу вломилися за його відсутності, застреливши собаку, а самого Довгаля кілька разів зупиняли на вулиці, обшукували.
Зберігати відео стало неможливо:
– І з метою безпеки я все видалив, – визнає, як є. – Інакше куля на місці.
Про вбитого на сороковому кілометрі Житомирської траси Довгаль дізнався від члена березівської тероборони, пенсіонера Леоніда Олександровича.
– 28 лютого пройшла колона рашистів. Наступного дня я зустрів жінок, котрі розповіли, що на дорозі вбитий. Мій син, онук, я та ще два сусіди вирушили туди… У кишенях чоловіка не було нічого. Взяли телефон, у телефоні можна знайти, але хлопці злякалися: «А якщо навідник, корегувальник вогню?» Картку викинули окремо, апарат окремо. Дивлюся – бінокль у футлярі. Хотів зняти, покійному вже не потрібно, а ми будемо стежити. Лише почав знімати, виїжджає з лісу «газончик», слідом БТР. Ми бігом назад, за паркан, чуємо – тататата! – черга…
На протилежному боці, продовжив Леонід Олександрович, стояв «фольксваген» убитого, розвернутий у бік Києва:
– Ці поїдуть і навмисне ж розчавлять. Витягнув ключі із замку, думаю – перегоню, родині його віддам, хоч щось залишиться. У сутінках повернувся. Машина завелася відразу. Поїхав не головною, а в об’їзд, поставив біля свого двору, під лісом.
Мандраж був, звісно. Мої рідні панікували: «Зараз сюди прилетять!» У бардачку із документів лише страховка, але за адресою: село Червона Слобода, прізвище власника. Наступного дня зателефонував до Києва, страховикам, бо до Червоної Слобіди не прорватися, орки довкола. А страховики: «Особистий контакт власник не залишав, та й ви розумієте, що відбувається. Народ розбігся, нема кому шукати…»
Тоді Леонід Олександрович набрав Довгаля. 1 березня підібралися до вбитого разом, Олександр зняв те саме відео.
– Вирішили відтягнути з дороги, щоб поховати тимчасово, – продовжує пенсіонер. – Але стрілянина… Повернулися за день. І знову виїжджає БТР, як дасть чергу – не знаю, по нач чи просто лякав. Ну і все … Березень, слава Богу, був морозний. Наприкінці місяця, як тільки наші зайшли в район, ми з товаришем біля пішохідного висадженого мосту, де ресторан «Карпати», встановили український прапор, і я запропонував: «Давай глянемо, лежить ще чи ні». Тіло знаходилося на колишньому місці, накрите білою мішковиною, придавленою по краях камінням.
Потім подзвонили друзі цієї людини. Я підтвердив, що так, бачив. На ту ділянку військові не пускали: розмінування. А коли стало можливо, то покійного вже забрали.

ЯК СХОДЯТЬСЯ ЗІРКИ

Район Києва, перший поверх житлового будинку, підстанція «Швидкої допомоги». Кімната, де персонал між викликами теоретично може відпочити.
Нещодавно, коли страшнішого за ковід не було нічого, тут падали з ніг, а зараз – тиша і напівтемрява.
Шафи присунуті до вікон впритул: у разі «прильоту» і вибухової хвилі уламки скла не поранять.
– Не хочу ніде фігурувати, – повторює Володимир. – І Юрій не любив такого: хто крутіший, хто знайшов…
Не легко вдається переконати – про їхню з Юрієм Ренкасом «Вертикаль» має розповідати не журналіст, а саме він, Володимир Жарко, «у світі» – водій «швидкої» з великим стажем, а взагалі музикант і волонтер, оскільки на громадських засадах давно займається пошуком загиблих солдатів Другої світової війни. (Чому обидва співголови, Жарко та Ренкас, назвали ГО «Вертикаль», не питаю, і так зрозуміло — Висоцький, чоловіча дружба, «На братських могилах не ставлять хрестів» – О.М.)
З Ренкасом вони, земляки, познайомилися 2008-го. Звів спільний знайомий.
– Юрій працював наладчиком комп–ютерного обладнання на заводі у Червоній Слободі. У селі людям комп’ютери лагодив «за так». Інтелігентний, добрий. Щедрий. Ми з дружиною захоплюємося фото- відеозйомкою, а для редагування потрібен потужніший комп’ютер. Дзвонить: «Випадково блок живлення купив. І плата хороша є». Туди-сюди, коротше, за місяць привозить комп’ютер: «Які гроші, Вовчику, не починай!» І так завжди: ладен віддати останнє. Теж з дитинства цікавився історією, війною. Теж погано ставився до чвар за місця в середовищі «копачів».
Починали як спеціальна пошукова група за Українського фонду пошуку «Пам’ять». (Пізніше я поговорила з головою ради директорів «Пам’яті» Михайлом Криськом, немолодим і, в силу роду занять, вміє стримувати емоції: «У нашому світі мало людяності. Юрій – втілення. Ми вбиті». Михайло Олексійович вимовляв ім’я «Юра» і робив паузу, щоб вдихнути – О.М.)

– Першого «свого» солдата знайшли через кілька виїздів, на Київщині, – згадує Володимир Жарко. — Відразу постало питання: що далі? Олексій, наш третій друг, сказав: «Щоб перейти межу між живими та мертвими, потрібно взяти на себе моральні зобов’язання і вчинити цілком чесно до мертвих і себе». Так і є. Як інакше – відіб’ється на сім’ї, онуках. Ми віруючі, лише церкву не відвідуємо постійно.
Покликали священника, поставили обеліск, огорожу, вирізали навкруги кущі, зробили місце, до якого в поминальні дні ходять і досі. І зрозуміли – просто шукати та залишати безіменними не можна, неможливо.
– Але стільки зірок має зійтися, щоб ідентифікувати солдата… – відкриває Володимир галерею у смартфоні. Пояснює: у 41-му загиблих червоноармійців не ховали, а прикопували з санітарною метою. У 43-му привозили до найближчого населеного пункту, вказуючи лише тих, кого знали. Інших засипали землею на місці, у окопі. Але їм, пошуковцям, мало дослідити поля колишніх боїв на сотні гектарів. Мало «надзвонити» під землею знахідку (якщо на солдатові залишився метал, прилад подасть знак). Мало провести повну археологію, зафіксувати становище праху, правильно зробити ексгумацію щіточкою, кельмою.
– Ми з кожним встановленим проживали його ціле життя.
На одному з кадрів скелет наче обхопив землю руками.
– Лейтенант Круглов, – каже Володимир як про знайомого. – Пряме влучення, розбило каску, протигаз, там і прикопали… Щастя – знайти солдатське ЛОЗ, особистий розпізнавальний знак, капсулу з паперовою вкладкою. Друге щастя, коли запис ЛОЗу – де народився, звідки призивався, – зроблено хімічним олівцем. Вимивається, вицвітає менше. Капсулу віддаємо експерту, самі не розкриваємо. Від змін мікроклімату та перепаду температур здатний розсипатися в руках. І солдат загине вдруге.
Гортаємо фото недавніх років. Будинок культури у Макарові під транспарантом «Слава Україні! Героям слава!» – оббиті червоною тканиною труни, поруч почесна варта. Населений пункт оплакує бійців, перепоховання. На черговому знімку той самий Будинок культури, але з діркою у стіні від пострілу російського танка.
– А це Андріївка. Тут, під селом, двома організаціями знайшли понад двісті солдатів із Ростовської області.
– У Ростовській області, у Міллеровому, здається, зараз аеродром «підскоку» для бомбардувань України, – зауважую автоматично.
Жарко показує знімки ЛОЗів, відновлені Сашком Дударенком, генієм програмування, побратимом «Вертикалі» з Білорусі. Потім зробили запити до архівів, підключили знавців із профільних форумів. Зірки, як і раніше, не зраджували. Почали пошук рідних: чи готові до зустрічі через стільки років? Різні випадки траплялися на практиці.
– Список росіян, яких ми передали до Міллерово з Андріївки: Воскрєсов, Стетюха, Соколов… Про кожного хоч книжку пиши.
Мовчимо.
– В Андріївці найсильніше звірювали, – вимовляє Володимир. – Багато мирних убили, ще більше катували. Півсотні чоловіків зникли безвісти.
«Вертикаль» це не про азарт «Покопаємо, я місце розвідав!». Не про «дідовоювалки» і «Ніхто не заритий!» – так реагують тут після 2014-го на те, що неслося з Росії. Хоча реконструкції, перенесення в епоху і тут любили, як і раніше. У гімнастерках та червоноармійських шинелях Володимир, Юрій та їхні колеги є в епізодах українського фільму «Вірити» – і навіть у китайській комп’ютерній грі. Ролик про Другу світову вийшов цікавішим, ніж сама гра.
Організація працювала лише за дозволами Міністерства культури України. Звітність, візування плану щодо інстанцій тощо.
– Дуже серйозне ставлення. Набагато чесніше й успішніше, ніж у росіян… Було до лютого, – обриває себе на півслові Жарко.

ДОДОМУ, ДО РОСІЇ

Ідентифікованих червоноармійців родом із Росії «Вертикаль» відправляла додому понад десять років поспіль.
– Останнім став Юрковий солдат, – зауважує Жарко, – Іван Васильович Зяблов, Кіровська область.
До процедури транспортування останків обидві держави мали дотичне відношення. Домовлялися ентузіасти. «Вертикаль» сама замовляла та оплачувала маленькі труни.
Згодом з’явилася умова: лише прозорі контейнери, щоб «вкладення» бачили прикордонники та митниця. Володимир згадав про відомого пошуковця з Петербурга Андрія Лященка, назвав ще кількох соратників – росіян, близьких за духом, які так само гостро переживали війну росії проти України. Але прізвища просив у газеті не згадувати – небезпечно для них.
– А Лященко? – Уточнила я.
– Андрію не страшно. Він помер у листопаді 2020-го від ковіда.

Лященко, уродженець Луганської області, бував в Україні багато разів. «Вантажі 200» для російської глибинки приймав саме він, а не якесь холодне офіційне обличчя. Хоча, наприклад, лейтенанта Агаджаняна (слово «прах» Жарко не вжив жодного разу) забирав в урочистій обстановці у Національному військово-історичному музеї посол Азербайджану в Україні. А посольство Казахстану взагалі відправило літак, щоб із почестями доставити на батьківщину свого героя, Кайржана Тікшекєєва.
– Казахське телебачення зняло про Тікшекеєвих кілька програм, – здається, вперше посміхнувся Жарко. – Марат, онук, дякував: ми, мовляв, відновили справедливість. І старим людям тепер соромно дивитись у вічі представникам роду Тікшекєєвих. Батько Марата пам’ятав, як у повоєнний рік прибіг зі школи у сльозах – «Дітям зрадника на ялинку не можна!» У селищі вважали, що колись похоронки немає – дезертир. А боєць лежав у полі українського села Борівка.
Наймасштабніший із почутих мною сюжетів теж безпосередньо пов’язаний із Юрієм Ренкасом. Навесні 2012-го він, щасливий і наполегливий, не просто «надзвонив» солдата біля села Перевіз Васильківського району, але мало не одразу дізнався про нього все. З одного боку солдатської ложки були видряпані кінь і напис: «Будконтора. Саєнко Олексій Олександрович, 1910», з іншої адреси: «Ставропольський край, Арцгірський район, село Арцгір, вулиця Арцгірська, 10».
У Національному музеї історії України у Другій світовій війні з пошуковцями системами погодилися: Саєнко навряд чи встиг «махнутися» ложкою з кимось із товаришів. Архів підтвердив – перший бій стрілецької дивізії, що висадилася тут, став для багатьох останнім. І захід до «Однокласників» дав результат. «Це мій дідусь Альоша, все життя його шукали! Я бажання загадала під Новий рік! – писала та плакала жінка з Арцгіра. Поруч знайшли односельців Саєнко – Короткова та Уманця.
Незабаром велика рідня плюс голова Арцгірської районної адміністрації, голова селищної ради і так далі «висадилися» на Київщині, але збилися з дороги. О четвертій ранку Юрій, Володимир та інші члени «Вертикалі» помчали рятувати. Нащадки Олексія Саєнка не могли здаватися, така ж будова черепів – лобасті… Обнялися. Керівництво села сторони, що приймала, накрило «поляну» прямо на капоті. Влаштували на нічліг. Знову нагодували. Виявили, що гості спілкуються на суміші російської з українською, «суржику». Піднялися ліфтом на Батьківщину-Мати, помилувалися з висоти панорамою Києва, з’їздили на екскурсію до Чабанів, до знаменитого доту Київського укріпрайону. Сфотографувалися разом на згадку.
Через місяць після того, як залагодили необхідні формальності, делегація з Арцгіра прибула знову – забирати своїх. На прощання, у ресторані «Козацькі страви», коли на столах не залишилося вільного місця, але тарілки продовжували нести, вмовляючи хоч спробувати, одна гостя сказала господарям, опустивши очі: «Ви нас так приймаєте! Знали б, що про Україну говорять по російському телебаченню…»
До Майдану та війни залишався рік.

ЗА ЩО

Пряма мова Володимира Жарка.
– Я це відео жодного разу до кінця не додивився, не зміг. Десять кульових поранень. Десять! А машина ціла. Не знаю, чи він тікав на інший бік дороги чи перевели та розстріляли? Може, підстібка «бундесівської» куртки відіграла роль? Або кофр з біноклем на плечі, Юрко з ним не розлучався…
Хоча ні, якби прийняли за військового чи розвідника, то взяли б у полон, катували. А так убили, як на полюванні. Просто за те, що людина…
(27 лютого Володимир та Юрій зідзвонювалися, прикидали, куди саме рухаються танки. Вже передавали страшне: легкові машини, в тому числі, з жінками та дітьми, на Житомирській трасі російські військові давлять гусеницями, б’ють впритул. Жарко набрав друга, щоб попередити – танкова колона ближче до Юрія, але той не відповів… Вийшов на зв’язок пізніше, обмінялися меседжами… А 28 лютого Ренкас поїхав на розвідку і зник… Увечері Жарко зателефонувала дружина Юрія, потім брат: раптом не зміг повернутися до комендантської години, заночував у друзів? – О.М.)
– Почали пошук. Тим більше, що на телефон Юри ще пройшов виклик, батарея тримала заряд. Через десяті руки наш пошуковець Віктор Марікуца пробив вежі, де засвітився телефон. Зрозуміли: у радіусі Березівки, плюс-мінус. Стали вираховувати у Facebook когось із цього села. Колега з Росії – просто в істериці, в шоці від війни та поганого передчуття – дуже допомогла. Знайшла місцевого жителя: «99 відсотків даю, водія машини, біля якої я стояв, розстріляли на протилежному боці траси. Він там досі».
Я був злий на людей, які насамперед вселяли надію: на Житомирській, мовляв, не Ренкас. Ви ж не бачили зблизька! Багато хто важко йшов на контакт, боявся – зрозуміло, окупація. Але ми дізналися про дідуся, який не побоявся перегнати «фольксваген», та про депутата, що записав відео. Відновили стертий запис із жорсткого диска. Надія померла…
Щоб пробитися до Березівки, довелося чекати на звільнення регіону. Тут же оголосили тривалу комендантську годину. Розминулися буквально на день, Юрія забрали до моргу. Без документів, значить, невідомий. Обдзвонили органи внутрішніх справ: глухо. Виручив товариш – передав відео знайомим співробітникам у приймальному відділені в морзі. Там відповіли: начебто є такий у рефрижераторі, підстібка у куртки точнісінько, а самого впізнати важко – що ви хочете, більше місяця минуло…
На впізнання приїхали дружина, брат та я. Довідку отримали, поховали 12 квітня. Знаєте, коли солдатів ховають, якою б поганою не була погода, на той момент обов’язково вигляне сонце. І з Юрою Ренкасом так само вийшло, всі наші звернули увагу.
Мене підривало написати чи зателефонувати цим Саєнкам зі Ставропольського краю…

Після війни в українських полях-лісах виявиться достатньо тіл російських солдатів. Нам на курсах Червоного Хреста з судової археології викладач із Мексики повторював: «Кожна людина має право бути встановленою та похованою. Це наш, тобто живих, обов’язок». Не знаю, може, з Росії не побояться свої пошукові групи сюди надіслати, чи організації матерів самостійно візьмуться. Але я, наприклад, точно шукати і відправляти їх додому не буду.

НЕ БУДУ.

Ольга МУСАФІРОВА