Стали відомими деталі бою, в якому загинули Герої України – танкісти, що захищали Макарівщину

Президент України посмертно присвоїв звання Героїв України трьом танкістам з 14-ої механізованої бригади імені князя Романа Великого, які загинули 8 березня 2022 року при обороні Макарова.

Сергій Васич

Народився в 1971 році в Батумі, в сім’ї військовослужбовців. Родина мешкає в смт Гриців на Хмельниччині.

Сергій працював оператором відділення зв’язку у Грицеві. Був одружений, ви­ховував двох доньок.

«Він був людиною, сильною духом, – розповідає секретарка Грицівської грома­ди Валентина Грабарчук. – У 2015 році його мобілізували до лав ЗСУ, службу проходив у зоні ООС. Мужньо обороняв нашу країну від російського агресора, знищуючи ворожу техніку та живу силу противника. Як старший наставник ділився своїми знаннями та досвідом з молодим поповненням.

Не раз повторював: «Якщо хочеш навчити чогось бійця, маєш сам це добре вмі­ти…»

«Коли Сергій приїздив додому із фронту, завжди був у гарному настрої. Розпо­відав, що у його підрозділі панують взаємодопомога, взаєморозуміння, спільне бачення того, як розвиватися й куди рухатися»», – каже Валентина Грабарчук.

За словами співрозмовниці, останні місяці перед війною боєць постійно пере­бував на військових навчаннях. Він хотів, аби було більше стрільб, польових та нічних виходів. Усе – задля того, щоб поліпшити власні вміння та знання. Наче щось передчував…

«На жаль, родина трагічну звістку сприйняла вкрай болісно. Досі у них жевріє надія, що це якась прикра помилка», – ділиться Валентина Грабарчук.

«Є люди, в яких серце – як сірникова головка, а у нього серце, як космос – від­крите для всіх», – так про Сергія кажуть його рідні.

З 2018 року був командиром танка 14-ої бригади. Виконував бойові завдання в зоні операції Об’єднаних сил на сході України, старший сержант ЗСУ.

Олег Свинчук

Народився 12 вересня 1993 року в селі Бережці на Волині.

Олег був наймолодшим сином у родині Надії та Анатолія Свинчуків. Ріс оточе­ний любов’ю трьох братів і двох сестер, єдиний залишився жити у батьківській хаті. Чекали, коли він одружиться і приведе невістку.

Він був дуже веселий, умів знайти потрібне слово, щоб підтримати. Мав багато друзів, – згадує сестра Олена. – Любив дітей. Своїх не мав, то грався з племін­никами.

У 22 роки пішов у ЗСУ, пройшов контрактну службу у 2015–2016 роках. З 2021 року – контрактник 14-ої бригади.

Коли з осені почали говорити, що росія нападе на Україну, Олег казав: «Ми обов’язково переможемо, але вернемося додому не всі». Ніби щось відчував, – із сумом розповідає Олена. – Уже коли почалася війна, він по телефону запевняв, що все добре, роботи багато. «Хочу додому, у тепле ліжко і відіспатися», – ця фраза особливо запам’яталася. А ще він казав, щоб ми не боялися – вони стоя­тимуть до останнього і до нас ворога не пропустять.

8 березня мама з сестрою чекали Олежикового дзвінка. Було тривожно на серці. А під вечір біля подвір’я зупинилася машина і вийшли люди у військовій формі. Тато так і вкляк біля дверей, а мама й кроку не могла ступити – як таке сталося з їхнім сином!

Віталій Пархомчук

Народився в селищі Заболоття на Волині.

З раннього дитинства життя Віталія Пархомука складалось не так, як у всіх. Батьки розлучилися, і хлопчик, якому не було ще й двох років, став жити з татком Василем. Той зійшовся з братовою вдовицею Галиною, яка також мала синочка. Росли як рідні брати. Народилося ще двоє спільних діток. Жили друж­но. Віталій називав Галину мамою. У ті часи в сім’ї не раз жартували про ігри дітей: «Ой, дивися – твій і мій наших б’ють!»

Він був спокійний і небалакучий, – згадує про Віталія колишня дружина Тетя­на. – Дуже любив нашу донечку Софійку, вона схожа на нього. Часто приходив до дитини. Грали у шахи, ходили на риболовлю, плавали на озері.

Через проблеми зі здоров’ям Віталій Пархомчук міг уникнути служби в лавах ЗСУ. Проте пішов добровольцем на Донбас ще у 2014 році. Коли повернувся, важко звикав до мирного життя. У 2019-му знову став до лав Збройних сил. По­чав будувати у Заболотті невеличку хату. Рідним казав, що військового контр­акту, який закінчувався наприкінці березня, більше не продовжуватиме. Повер­неться додому і спробує налагодити своє життя.

8 березня мама Галя так і не дочекалася дзвінка від свого 38-річного Віталіка. Це було не схоже на нього, адже телефонував їй мало не щодня. А тут свято – і тиша.

8 березня 2022 року три танкові екіпажі 14-ї окремої механізованої бригади брали участь у боях за Макарів.

З першого пострілу танкістам під командуванням Сергія Васича вдалося підби­ти головну машину, інші два танки підтримали вогнем. Одна за одною ворожі машини спалахували від влучних пострілів.

Піхота почала розбігатися, згодом вони виявили позицію наших танкістів, ви­кликали артилерію. Маневруючи, наші танкісти знищували ворога.

Танк старшого сержанта Васича увійшов противнику у фланг і почав вести вогонь осколково-фугасними снарядами, викурюючи піхоту. Разом три україн­ських танкових екіпажі в бою знищили шість одиниць ворожої техніки та знач­ну кількість живої сили ворога. Так, ворог був відкинутий.

Однак ворожа протитанкова керована ракета потрапила в український танк Т-64БВ: здетонував боєкомплект і зірвало вежу. Екіпаж у складі командира старшого сержанта Сергій Васича, солдата Олега Свинчука та старшого солдата Віталія Пархомука загинув у бою.

За особисту мужність і героїзм, виявлені при захисті державного суверенітету і вірність військовій присязі 12 березня 2022 року старшому сержанту Сергію Васичу, старшому солдату Віталію Пархомуку і солдату Олегу Свінчуку посмерт­но присвоєно звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка».

Дякуємо вам. Вічна пам’ять Героям України!

Підписуйтеся на Telegram-канал MKV — джерело актуальних новин Макарівської громади й Київщини!