Олександр Ковальчук: «Хто приймав присягу, той має її дотримуватися»

Неймовірна історія Олександра Ковальчука, який перебував у лавах батальйону “Миротворець” та став учасником Іловайської трагедії. Пройти Іловайськ, отримати надважке пораннення і вижити отримавши медичну допомогу на непідконтрольній території.

Люди вітали захисників і захисниць України. Стрічки соцмереж заповнили тематичні рамки і фото, навіть бізнес відреагував на привід зробивши знижки чи випустивши спеціальні товари.

Проте, пам’ятаємо, що захист країни це не просто про маркетинг. Це про страх, про біль, про героїчні вчинки і неоднозначні накази, про поранення і втрати, про інше вимушене життя.

Інформаційне агентство “MKV” поспілкувались з Олександром Ковальчуком з Макарівської громади, який захищав Україну у складі батальйону “Миротворець” та на власні очі бачив Іловайську трагедію, яка обернулась для днього важким пораненням, лікарнею в так званій “ДНР” та неймовірною історією повернення.

Звідки Ви родом?

Народився в місті Любомир на Волині. Переїхав у Калинівку у 2015 році.

Розкажіть трішки про себе. Яка у вас освіта?

Закінчив середню школу, пішов вчився в училищі на столяра-тесляра. Отримав диплом третього розряду. У 1999–2001 роках служив в армії. Після строкової служби пішов у міліцію. Тричі намагався вступити до академії, але не вдалося, З часом заочно закінчив юридичний факультет у МАУП (Міжрегіональна академія управління персоналом – В.Г.). Отримав диплом бакалавра.

У 2012 р. я лежав в лікарні, приїхали двоє з міліції, з відділу внутрішньої безпеки і повідомили про зміну обласного керівництва міліції та попросили добровільно-примусово піти зі служби. Два роки перебував в Польші. Коли почалася Революція Гідності, повернувся в Україну.

А згодом потрапив в батальйон «Миротворець».

Ми прийняли рішення контролювати вулиці міста щоб не було мародерства

У яких військах Ви служили під час строкової служби?

Служив у ППО (протиповітряна оборона). На Волині. У нашій частині, на той час, був один із трьох робочих комплексів ППО. Цей комплекс був дуже сучасним. Якщо не помиляюся, в районі 450 квадратних кілометрів повітря помічав всі маршрути та напрямки літаків. Контролював все повністю.

А як ви потрапили в «Миротворець»?

Мій земляк працював в прес-службі Національної академії внутрішніх справ України. Він мені сказав, що створюється такий батальйон. Я вирішив вступити до нього.

Ви одружений? Діти є?

Так, одружений. Маю двох дітей, син і донька.

Якою була Ваша участь у Революції Гідності?

До Києва я не доїхав. Був у Луцьку на Майдані. У лютому записалися з хлопцями записалися на чергу в поїздку до Києва. Коли підійшов час, перевізник відмовився. І ми прийняли рішення контролювати вулиці міста щоб не було мародерства і злочинності.

За кілька годин нам повідомили, що в наш бік, з Володимир-Волинського, виїхало два автобуси тітушок. Ми їх стали чекати. Але до нас вони так і не доїхали. Самі криваві події 18, 19, 20 лютого без сну я спостерігав по телевізору. На жаль, до Києва так і не доїхав.

Що спонукало піти на Схід України?

Після Революції Гідності почали розслідування вбивств Героїв Небесної Сотні. На багатьох прикладах зрозумів, що нічого не зміниться. А тут ми ще й втрачаємо свою територію. Після повної окупації Криму почав цікавитися де і куди набирають, які умови. Дзвонив у 80-ту бригаду, але там були короткі терміни подачі документів і я просто не встиг. Потім дізнався про «Миротворець». Пішов так, щоб дружина не знала. Вона на той час була вагітна. Поїхав не попрощавшись. Це було 10 липня 2014 року.

Мені сказали, що два тижні підготовка і вирушати на Схід. А вийшло, що переночував у казармі на Віті Поштовій і на наступний день вирушили на Схід. Ну і ще одна причина, це те що я давав присягу захищати Україну. А тому коли виникла загроза як військовозобов’язаний не мав права ховатися від призову.

В 2014 році ми не бачили державної допомоги, хоча “Миротворець” відносився до МВС

Ви говорите що потрапили у «Миротворець» у липні 2014 року. Якою тоді була армія? Від кого більше допомоги було від волонтерів чи від держави?

У 2014 році більше всього допомагали волонтери. Наш добробат відносився до МВС, але державної допомоги ми не бачили у той час.

Учасником яких подій вам довелось стати на Сході України?

Сама страшна і вона ж остання –Іловайськ.

Розкажіть детальніше про свою участь у подіях в Іловайську?

Ми стояли в Дзержинську. Комбат повідомив, що маємо зачистити Іловайськ. Зібрав всіх і сказав, що йдуть лише добровольці. Я планував на 1-ше вересня повернутися додому, оскільки, донька йшла в перший клас. А з іншої сторони я подумав, як я буду в очі дивитися хлопцям якщо зараз залишу їх. А тому прийняв рішення йти в Іловайськ. Хоча товариші вмовляли поїхати до родини.

Ваша дружина не знала про «Миротворець». А коли Ви їй зізналися?

Не я сказав. Їй повідомили, коли я в Донецьку у лікарні перебував. Перед моїм вступом в «Миротворець», у неї були проблеми з вагітністю, ускладнення. Я завіз її в Київ на збереження у лікарню. Повернувся додому, взяв рюкзак і вирушив на Схід.

Коли ми поверталися з Іловайська, через «зелений коридор», нас почали розстрілювати, які мішені в тирі

Ви говорите, що потрапили в Донецьк у лікарню. Що це за історія?

Коли ми поверталися з Іловайська, через «зелений коридор», нас почали розстрілювати, які мішені в тирі. Я отримав важке поранення, мене вивезли в хутір Горбатенку. Звідти машиною привезли в Старобешеве. А далі уже не пам’ятаю. Мені хлопці тільки розповідали як мене переодягали. Я мав дуже  важке поранення. У мене в голові була  куля.

Як Ви отримали це поранення?

Розповім що пам’ятаю, у нас у добровольчому батальйоні бронетехніки як такої не було. Єдиний «Шевроле» у комбата. Ми їхали в автобусі, де для захисту на вікна поставили стальні пластини. Проте, на колесах автобус не міг довго їхати. А тому, незабаром, ми змушені були відбиватися.

Я їхав біля водія. Потім ми зупинилися в невеличкому селі. Приймали рішення як будемо виходити. Вирішили пробиватися з боєм. Шофера Романа Набегова першого зняли, а я то тільки один «рожок» встиг випустити і в той момент коли перезаряджав щось трапилося. Удар не удар, але в очах потемніло. Сині кубики почали сипатися, як в «Матриці». Руки, ноги заклинило, кулак не зтиснути не розтиснути. Як мене витягнули не пам’ятаю, те саме і про перев’язування. Руслан Верега перев’язував, а «Колька» робив мені укол. Перший не вийшов, довелося давати другого. Сьогодні можу констатувати, що хлопці мені сильно допомогли.

Як виявилося згодом, мені пробило каску і куля застрягла в голові. Саме цікаве було що каска відлетіла, вона в стороні лежала. Руслан Верега пов’язку наклав на плече, а те що в голові куля ніхто на той момент уявлення не мав. Чую що болить голова і плече. Подумав, що це від рани в плечі.

Потім почав горіти автобус. Я відповз за кілька метрів. Потім вибухи, щось падало на мене. Думаю буду кричати, прийдуть сепари й доб’ють. Але першим мене побачив Роман Залеський. Затягнув в будинок. А далі потрапив у Старобешеве, яке було уже під контролем сепаратистів.

Місцева медсестра передягнула нас в цивільне, забрала документи і передала нас швидкій вже як цивільних поранених

А де ви лікування проходили?

Вивезли нас спочатку в Старобешеве. Там в одній лікарні не захотіли приймати. Повезли в іншу. Прийняли. Місцева медсестра швидко нас передягнула в цивільних, документи забрала. В Старобешеве приїхала «швидка» з Донецька забирати жінку з пораненням. Медсестра і нас віддала швидкій бригаді, як поранених цивільних.

Зі мною був один сепар у супроводі. Моя постать не викликала підозр завдяки тому що медсестра промовчала та перевдягнула мене. Якби сепари дізналися, хто я насправді, розстріляли на місці і не везли б у Донецьк. Привезли мене в Калинінську лікарню Київського району Донецька. Там зробили операцію. Пам’ятаю як було мені холодно, коли мили мене перед операцією. Постригли голову. Запитували біографічні дані. Я навіть не знаю, що відповідав. А 1 вересня прийшов лікар поклав кулю і наказав не виходити з палати, а також розмовляти лише російською мовою.

Я дав номер телефону батька і попросив нічого не говорити дружині. Але батько майже відразу їй повідомив про моє поранення. Лікар сховав мене в окремій палаті. Про те що я військовий знала лише одна медсестра і лікар. Медсестра була теж з Дзержинська, боявся, що здасть. Проте хоч вона постійно сварилася, але не здала. Принесла мені одяг, білизну та взуття.

Ще до візиту лікаря очухався, лежу, дивлюся, не можу зрозуміти де я. коли зрозумів, подумав що мені кінець. Навколо ходять сепари, а я курити хочу. Пішов до туалету, подивився на себе – жах.

Прийшов лікар, я попросив у нього цигарок. Він поклав мені пачку з запальничкою. Для перекуру обрав невдалий момент. Вийшов, сидять сепаратисти, маріхуану пихтять. Я сів, курю, а один дивиться на мене і питає: «Ты из ополчения?» Я лише головою кивнув, бо я ж не міг говорити українською. Після того не чіплялися. А один дід з мене постійно очі не зводив. Коли мене забирали волонтери, він біля входу стояв. Але, дякувати Богу, ми виїхали спокійно.

Лікар після операції сказав, що дає чотири дні щоб мене звідти вивезли. Волонтери почали вирішувати як це краще зробити. Був варіант вивезти як «200» в мішку, але все вирішилося по-іншому.

Приїхали іноземець з дружиною, які перебували в Донецьку. Він планував тут відкрити свою справу, але розпочалася війна і він зайнявся волонтерством. Вони мене забрали, лікар видав документи, знімки. Разом з подружжям склали мені легенду, на випадок зупинки на блок-посту. Вони добре знали дороги. Два блок-пости вдалося об’їхати. На третьому все ж зупинили. Машину поставили в бік, почали огляд. Чую двері відкривають, я прикинувся сонним. Один сепар мене штурнув, я підняв голову. Він подивився підозріло. Напевно була в нього чуйка щодо мене, але все ж таки пропустили.

Потім ми переночували в місцевих. Через інтернет повідомив про себе. Далі передача серед поля представникам України. Приїхали в Курахово а там вже наші прапори. Я пересів з машини в машину і поїхав в Дніпро.

У лікарню Мечнікова прибув 5 вересня 2014 р. перебував там тиждень, а потім на Київ.

У Дніпрі в лікарні Мечникова я рахувався під 538 номером. Багато рідних показували фотографії своїх солдатів, і запитували чи не бачив я їх в полоні.

Я вже пізніше дізнався, що Руслан Верега, Михайло Гулак і Анатолій Маляр, після перев’язки своїм ходом добиралися в Україну, бо їх просто відправили з лікарні. Їх зупиняли і перевіряли на блокпостах. Потім місцевий священник сховав їх у підвалі. Волонтери вивозили в Україну по одному. Сьогодні уже розумію, що волонтери брали на себе велику відповідальність, ризикували своїми життями.

Трагедії можна було б уникнути, якщо б добровольців не здали російським військам

Чи знаєте Ви ім’я лікаря, який вам провів операцію в Донецьку. Яка його подальша доля?

Лікар Олександр Ткач з Дніпра. Один раз я до нього дзвонив, коли був у Києві. Але розмова вийшла дуже короткою, бо його номер прослуховувався. Потім додзвонитися не вдалося. Я в СБУ ходив, щоб дізнатися яка його доля, але безрезультатно. Тому подякувтаи лікарю я так і не зміг.

Ви були в лікарні і бачили поранених. Також чули офіційну цифру втрачених в 366 чоловік. Погоджуєтесь, що в Іловайську такі наші втрати?

Ні, там більше полеглих. Самі лікарі розповідали про більші цифри. У Дніпрі я зустрівся з Верегою й волонтерами. То хлопці говорили, що до морга тіла військовослужбовців привозили цілими «Камазами».

Як ви вважаєте, уникнути цієї трагедії можна було?

Недолік в тому, що було мало інформації, нам мало було відомо. А трагедії можна було уникнути, якби тоді не здали добровольців. Російська сторона мала інформацію про всі наші пересування. Про це я дізнався коли був в Донецьку.

А як ви думаєте, хто винний у цьому?

Неофіційно в Донецьку розповідали, що Порошенко перед Путіним хотів зробити показову операцію в Іловайську до Дня Незалежності. Адже це місто було важливим, залізниця, митниця.

А відповідати в першу чергу має Порошенко. Він знав за це все, він і відповідальний. Гірше за все, що до сьогодні жодного так і не покарали. Хоча всім все відомо.

Спілкувався Віталій Гедз.